Місто дощів та кайданів

Розділ 14

Якби опозицією була я…

- Ну і злива. В тебе хоч парасолька є?

- Так, не хвилюйся, - відповіла йому у телефон Ріка.

- Пробач, що не можу тебе сьогодні зустріти.

- Краще про екзамени думай! А я собі раду дам. Допоможу мамі у кавʼярні.

- Ти так і плануєш там працювати?

- Нууу… допоможу трохи, а потім, як наберемо новий персонал, можливо, буду шукати собі роботу за спеціальністю. А може і не буду. А що? Тобі, майбутньому держслужбовцю, соромно зустрічатися з дівчиною-бариста?

- Я б зустрічався з тобою навіть якби ти була безробітною!

- Гаразд-гаразд, не кричи, - посміхнулась Ріка, - я вже майже…

Раптовий вереск гальм примусив її обернутися.

- НАВІЖЕНА!!! ДИВИСЬ КУДИ СУНЕШ!!!

Авто виїхало у пішохідну зону. На щастя, нікого не зачепило, адже через зливу вулиці були майже порожні. Водій з вікна кричав на дівчину, що стояла посеред дороги. Та на його крик вона навіть не реагувала, продовживши повільно йти прямо.

- Ти мене чуєш?! Божевільна! – вилаявся водій, закрив вікно і поїхав далі, з’їхавши з тротуару.

- Адріан, я передзвоню, - швидко промовила Ріка і кинула телефон у сумку.

Дівчина, що йшла по дорозі, дійсно трохи нагадувала божевільну. Порожній погляд, похитувалась зі сторони в сторону, наче п’яна. Ріка підбігла до неї і вхопила за руку. Вона зробила це машинально, щоб відтягнути її від дороги, повернути у пішохідну зону. Руда була слухняна, наче лялька, яку достатньо було потягнути за мотузки. У світлі вуличних ліхтарів, Ріка нарешті розгледіла її обличчя.

- Фіне?..

***

- То, кажеш, ви разом навчалися?

- Угу…

- Фіне Ельнес, так? Прізвище-то не справжнє… - зітхнула Еста.

- Не зрозуміла? – Ріка здивовано кліпнула очима.

- Як тобі сказати, доню. Ельнес – це назва однієї з дочірніх фірм О-Груп. Як правило,  цим «прізвищем» вони підписують усіх, чиє справжнє прізвище світити не потрібно.

Колишній службовець департаменту зовнішньої розвідки, а нині власниця кавʼярні Мей-Мей, Еста Мейс задумливо дивилась на дівчину, що навіть не поворухнулась з того моменту, як Ріка всадила її на диван.

- Хочеш сказати, вона може бути однією з Орай? Нова?

- Я більш ніж впевнена, що це так, - кивнула мати, - дарма ти її сюди притягнула.

- Ну не могла ж я її там лишити. Подивись на неї! Я її з під коліс авто витягла.

- Що ж… думаю, ми можемо запропонувати їй чашку кави.

***

Останні пару тижнів Фіне виглядала щасливою. Багато посміхалась, стала більше говорити, очі її блищали. Дивлячись на неї, Ріка поневолі згадувала той день, коли вона зустріла її вперше після випуску з університету. Бездоганна, популярна Фіне Ельнес виглядала спустошеною, знищеною зсередини. Вона майже ні на що не реагувала. Але коли Ріка взяла її за руку, Фіне пішла за нею. Наче маленька дитина, вона покірно слідувала за нею, дозволила затягнути себе у Мей-Мей. Вона не вимовила ні слова поки Ріка сушила її волосся рушником, не торкнулась чаю, що вона поставила перед нею. Не відреагувала навіть тоді, коли Еста накинула на її плечі червоний плед. Ріка хвилювалась. З цієї впевненої, зухвалої дівчини наче висмоктали все життя. Вона хотіла чимось допомогти, щось зробити для неї. Але навіть не знала, з чого почати, що їй сказати.

А Еста знала. Вона запропонувала їй роботу. Неочікувано, раптово. Сказала, що якщо їй немає куди йти, вона може лишитись тут. Ніхто не питатиме її, що трапилось. Захоче – розповість, не захоче – ніхто не витягуватиме з неї по слову. Хоче жити з прізвищем Ельнес – нехай, робитимемо вигляд, що так і має бути. Не важливо, що було вчора. Важливо те, що зараз у кавʼярні на дивані сидить дівчина, яка от-от розридається. Хіба потрібні ще якісь причини, щоб простягнути руку помочі?

І Фіне погодилась. Через три дні вона перебралась в квартиру поближче до кавʼярні, подалі від центральних вулиць Кірін. А Еста і Ріка зробили вигляд, що нічого про неї не знають. І всім так було простіше. Ріка щоранку заходила за нею і разом вони йшли на роботу. Весь час стажування, Фіне від неї не відходила, всюди слідувала за нею. Вона була мовчазна, але з часом, поряд із Рікою вона все більше ставала схожа на живу людину, а не порцелянову ляльку. І все ж, іноді кароока думала, що Фіне не виховували, а дресирували. Вона була занадто… механічна. Вчилась швидко, але навіть її емоції здавались завченими. Наче вона вивчила, що тут потрібно посміхнутися, а в цій ситуації – розізлитися. Та зараз Фіне була жива, справжня. Її емоції були щирі. І чомусь, Ріка не могла пояснити чому саме, її не покидало нехороше передчуття. Занадто вже все сонячно було. Хіба у народжених в родині Орай так буває?

Брякнув дзвоник. Ріка підскочила до прилавку.

- Вітаємо у Мей-Мей! – промовила вона і запнулась, - ой… доброго дня.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше