Розділ 13

Рішучість

- Привіт, малий. Кажуть, у тебе є дещо, що мені потрібно. Ходімо зі мною, покажу тобі, яким може бути світ.

Його життя почалось з цих слів. Свою матір він не пам’ятав. Батько був безробітним п’яницею, який ненавидів своє недолуге життя і часто виміщав злість на синові, який не міг дати відсіч. Йому було років шість, коли батько поколотив його так, що сусіди мали викликати швидку. З лікарняної палати він опинився у сиротинці. Батька він більше не бачив, а соціальні робітники одразу відвезли його у спеціалізований заклад. Хтось з  медсестер казав, що батько навіть не намагався його забрати.

В сиротинці він постійно бився. Не минало і тижня без конфлікту. За півтора роки він провів у кімнаті покарання більше часу, ніж у столовій. Такий собі дитячий карцер. На нього махнули рукою всі вихователі, за нього не хотів братися жоден психолог. Так він опинився у спеціалізованому закладі для проблемних дітей. Власне, нічого не змінилось, просто тепер виявилось, що битися вміє не тільки він. В цьому сиротинці правила були більш жорсткіші, а таких проблемних, агресивних дітей в рази більше. Конфлікти виникали на рівному місці. Не так подивився, не так відповів, сів не на своє місце. Вихователі тут більше нагадували наглядачів, як у в’язниці. Вони не були лагідними і розуміючими, не нехтували фізичною силою.

Згодом, Юн почав помічати, що не всі бійки поспішають зупинити. За деякими пильно спостерігали, іноді кликали працівників медкорпусу. Ці наглядачі у білих халатах завжди дивились дуже уважно, щось нотували у свої планшети, про щось тихо перемовлялись. Такі бійки, зазвичай, закінчувалися госпіталізацією. Він не одразу зрозумів, що їх порівнюють. Їхню силу, здібності, поведінку у момент програшу чи перемоги. Виділяли сімох з усього сиротинця. О Юн був серед них.

А потім з’явився він. Кан Дохьон представився головою охоронної служби Рінкю і сказав, що шукає собі спадкоємця, який би почав навчатися його ремеслу і зайняв його місце, коли він піде у відставку. Це мав бути хлопчик, приблизно восьми-дев’яти років, з певними задатками та здібностями. А ще, у дитини мала бути схильність до сили кайданів. О Юн йому підходив. Він резонував з кайданами і це стало вирішальним моментом.

О Юн ніяк не міг второпати, чому така впливова людина шукала собі спадкоємця по сиротинцям зі складними підлітками і чому саме він прийняв рішення його всиновити. Та варто йому було опинитися у маєтку родини, все одразу ж стало на свої місця.

У світському суспільстві було прийнято вважати родину Кан персональними хранителями Нілетів і всього Рінкю. І це майже було так. Фактично, Кан були псами Рінкю, сторожовими і бійцівськими. Кан Дохьон не просто очолював підпілля конгломерату, він і його люди вирішували всі делікатні питання. Дохьон, будучи фактичним радником і правою рукою Вірала Нілета, контролював всі банди і тримав на свої широких плечах відповідальність за всю брудну роботу Рінкю. Так було у родині Кан поколіннями. Але у Дохьона виникла одна невеличка, але дуже серйозна проблема. Його єдиний син, Сіджин, був абсолютно непридатний для цієї роботи.

Коли О Юн і Сіджин вперше зустрілися, той був блідий, як полотно і худий, наче тріска. Хоча вони і були однолітками, чомусь саме Сіджин виглядав як нещасне дитя з сиротинцю, а не О Юн. Єдиний син родини Кан мав слабке здоров’я, делікатне тіло і дуже ніжну, тендітну натуру, яка ніяк не відповідала посаді, яку він мав посісти. Вірал не був ні монстром, ні ідіотом. Він розумів, що слабкого Сіджина підлеглі всерйоз не сприйматимуть. Потрібен був хтось такий, хто наводив би жах так само, як Дохьон. Хтось, кого можна було б видресирувати гарчати і кусати по команді, бездоганно виконувати накази. Цим кимось став О Юн.

Так розпочалось його навчання і тренування. На нього чекало багато нового. Знайомство з братами Нілет, а також з племінницею Дохьона, Ліз. Він швидко зрозумів, що звичайного дитинства ніхто з них не матиме. Інгрена з його мерзенним характером готували до ролі президента конгломерату. Ейден, що все своє життя вдавав із себе дурника, мав стати на чолі підпілля. А сам О Юн мав стати псом, що виконує його команди. І якось… він дуже швидко примирився з цією роллю.

Час минав. Освіта, тренування, перші завдання. Він плив за течією, нічого особливо не бажаючи. Світ навколо нього був сірим. Щодня змінювались пластикові декорації. Єдине, що мало колір – це кров, якої ставало все більше і більше. Поламані кістки, відрізані кінцівки, прострілені коліна з часом стали рутиною. Залякувати, вибивати борги, битися, стріляти. Повертатися додому, падати на ліжко і забуватися. Викидати заляпані сорочки, промивати розбиті руки алкоголем, бо в аптечці самі бинти. Сила кайданів в ньому так повноцінно і не пробудилась. Він міг лише на короткий час знерухомлювати, з силою дощів його енергія не резонувала. Неповноцінний нова. Проте, він таки став ідеальним дресированим псом, безжальним, кровожерливим Цербером Рінкю.

Єдиним, хто не давав йому потонути у цьому безбарвному болоті, був Ейден. Його присутність, дзвінки, невимушена поведінка не давали йому забути, що він людина. Ейден був тим, хто тягав його в бари та клуби. З усіма жінками, з якими спав О Юн, так чи інакше їх знайомив молодший Нілет. Він тримав його зв’язок з реальністю. Проте, О Юн завжди чітко усвідомлював, що в цьому світі нічого не належить йому. І нічого йому не цікаво. Йому було байдуже, переживе він наступну перестрілку чи ні. До цих пір… 

- Ти що, заснув?! – гаркнув над вухом Ейден.

Прозвучав ще один постріл. Кан О Юн роздратовано цикнув, відштовхнувши Нілета собі за спину і вистріливши у нападника. Почувся тихий всхрип.