Розділ 10

Дивись на мене

- Коли вже нарешті буде сонечко?!  Сил моїх вже немає дивитися на це похмуре небо, - невдоволено бурмотіла Ріка, протираючи вікна, - Фіне… ну скажи! Бісить!

- Бісить-бісить, - слухняно повторила руда, - тобі додому не треба?

- Я сьогодні закриватиму кавʼярню з тобою, - відповіла Ріка, - планів на вечір все рівно немає. Тцц… ну от цього ще бракувало.

- Що там?

- До нас прямує веселенька компанія, - буркнула Ріка.

- А це погано?

- Ну, їх п’ятеро і вони явно на підпитку, - зітхнула дівчина, - можливо я і помиляюсь. Візьмуть собі кави та підуть. Але якщо інтуїція мене не підводить… матимемо з ними проблеми.

- Беру їх на себе, - посміхнулась Фіне, - сховайся за мною.

- Моя героїня! – Ріка зайшла за прилавок та стала за її спиною, - вдаватиму, що я меблі.

Дверний дзвоник дзеленькнув. Фіне натягнула посмішку на обличчя.

- Вітаємо у кавʼярні Мей-Мей! – промовила вона голосно, - чого бажає?..

- Фіне? – гість шоковано дивився на неї, - справді ти?!

- Що там, Іан? Твоя знайома?

Від нього несло алкоголем. Фіне чула від тих своїх інформаторів, з якими все ще підтримувала зв’язок, що після того інциденту Іан звільнився. Грошей за мовчання йому відвалили багато, тож потреби працювати на юрфірму він більше не мав. І як будь-який ідіот, вхопивши золотий квиток він почав топити своє життя у розвагах, на які раніше не мав грошей. Зараз же він дивився на Фіне скляними очима і продовжував задавати одне й те саме питання.

- Ти ж дійсно Фіне??

- Ви помилились, - швидко відрізала руда, - Ріка, прийми замовлення.

- А?.. Але!..

- Піду винесу сміття! – не дочекавшись її відповіді, Фіне поспіхом вийшла у приміщення для персоналу.

Схопивши напівпорожній пакет, вона вийшла через службовий вхід. Смітник знаходився у вузькому провулку між кав’ярнею та сусіднім будинком. Кинувши у нього сміття, вона притулилась спиною до стіни і декілька хвилин стояла, дивившись собі під ноги. Ледь опанувавши тремтіння всередині

Почуттів до Іана вона вже не мала. Взагалі, після того, як вона прийшла до тями після свого зриву, відчуття було таке, наче вона більше ніколи не зможе відкритися комусь. Кохання стало для неї чимось недосяжним, як і довіра. Вона зрозуміла це ще тоді, коли він дивився на неї в той день. Іан бачив у ній лише монстра, чудовисько, яке клацанням пальців розірвало декілька людей на шматки. Тому, побачити його зараз було болісно. Тим більше, що зараз його погляд не виказував взагалі ніяких емоцій окрім подиву.

- Ось ти де, - почула вона голос, - і справді, ти.

Фіне обернулась. З вулиці у провулок зазирнув чоловік. Брендовий одяг на ньому був пом’ятий, каштанове волосся розтріпалось. Його трохи похитувало, але він йшов до неї.

- Ти ж мене пам’ятаєш? Не могла ж ти мене забути!

- Пам’ятаю, не кричи, - Фіне відштовхнулась від стіни, - вибач, мені потрібно працювати.

- Та почекай, - він перекрив їй дорогу, - я ж просто поговорити хочу. Ми так давно не бачились.

- Давно, - кивнула Фіне, - тобі заплатили за це.

- Мені заплатили за мовчання, - зізнався Іан, - але не за те, щоб я тебе уникав.

- Слухай, мені правда працювати потрібно, - Фіне дивилась в бік.

- Ти на мене злишся?

- Вже ні.

- Розумію, в тебе є повне право злитися, - продовжував говорити Іан, - я за весь час ні разу не зв’язався із тобою, пробач.

«Це ще що означає? Невже він думає, що проблема у тому, що він не подзвонив?» - про себе подумала Фіне. Зараз Іан виглядав і говорив так, наче між ними відбулась банальна побутова сварка.

- Я просто підійшов спитати, як твої справи, - сказав він, - нічого більше. А ти втекла.

- Ааа… - Фіне трохи розгубилась, - ну, в мене все гаразд.

- Давно тут працюєш?

- Вже півтора роки.

- Подобається?

- Так.

- Я давно не бачив тебе в центрі, ти переїхала?

- Так.

«Що це? Звичайний діалог? Він справді просто спитати як справи хотів?» - на мить дівчина подумала, що не так вже і погано. Просто двоє колишніх зустрілись, що в тому такого?

- А що, хазяйка закладу не проти, щоб ти тут працювала? – раптом, голос Іана став тихішим.

- В якому сенсі?

- Та ну, чого такий здивований погляд? Я про це твоє… вона в курсі, що ти не зовсім людина?

- Не… не зовсім людина?! – спалахнула Фіне.

- Хей, спокійно, - підняв руки Іан, - що я не так сказав? Ти ж з дощів. Мені казали, що дощі не зовсім люди. Хіба ні? Нова чи як там це називають...

- То от ти якої про мене думки… - Фіне відчувала, як голос її починає тремтіти, - не переймайся, я більше не маю відношення до дощів.