Розділ 1

Нічого особливого

Все тіло скував страх і огида. Вона не могла поворухнутись, не могла змусити себе прокинутись. Все було у крові. Наче озеро, багряне, гаряче і водночас таке бридко холодне, криваве озеро. То там, то тут виринали чиїсь руки. Тягнулись до неї, щось булькотіло. А потім… його обличчя і крик. «Монстр!!!»

***

- …стало відомо про викриття ще одного «дому для втіх». Бордель знаходився у підвальному приміщенні одного зі клубів, що належать Інгрену Нілету, скандальному спадкоємцю Рінкю. Серед працівників, що обслуговували гостей, були виявлені неповнолітні особи. Президент конгломерату,  пан Вірал Нілет, відмовився дати офіційний коментар, проте запевнив, що справа взята на контроль особистою дисциплінарною комісією Рінкю. Стосовно пана Інгрена, який вже фігурував у справах із участю нова…

Фіне відволіклась від миття кавомашини і поглянула на екран. Нова. Люди із здібностями, які були за межами розуміння. Раніше вважалось, що лише нащадки Нілет та Орай могли народитися із такими здібностями. Власне, так і було, тому за чистотою крові в обох родинах дуже пильно слідкували. Але, час не стоїть на місці. Хоча, шлюби за домовленістю лишались нормою для цих двох родин, були і бунтарі, які виходили з родини за покликом серця. Або ж ті покидьки, які заводили собі коханок по всьому місту. З часом, новин про те, що у Кірін де-не-де зустрічались люди зі здібностями, значно побільшало.

- …рада директорів О-Груп провела позачергову нараду стосовно злиття двох компанії всередині конгломерату. Остаточне рішення так і не було прийняте. Президент Орай прокоментував… - продовжувала дикторка, але Фіне її вже не слухала.

Клацнувши по маленькому пульту, вона погасила екран. Війна конгломератів, здавалось, тривала вже сто років. Що Рінкю, що О-Груп продовжували свої спроби вкусити один одного. І, вірогідніше за все, ніхто вже навіть і не памʼятав, з чого почалась ця ворожнеча. А Фіне ніяк не могла пригадати, чому вона ніяк не може перестати слухати ці новини.

До вечора у кав’ярню, у якій вона працювала, зайшло не багато відвідувачів. Здебільшого, ті, хто повертався з роботи чи, навпаки, планував на роботі затриматись і вийшов лише за стаканчиком кави. Декілька постійних клієнтів вітались із Фіне, питали, як її справи. Один навіть зробив комплімент. Дівчина ввічливо посміхалась, готувала напої та підтримувала діалог. Нічого особливого. Але здебільшого, ввечері у «Мей-Мей» було порожнього. На фоні кристалічний екран на стіні транслював новини.

У залі нікого не було, тож дівчина сіла у велике, м’яке крісло. Їй, відверто кажучи, не подобалось, коли в «Мей-Мей» було так порожньо. Зайнятися було нічим. Лише думати, аналізувати, згадувати. Кожен день нагадував попередній. Коли вона прокидалась, у кімнаті було прохолодно. Годинник показував дванадцяту годину. Вулиці вже давно наповнились звуками. Місто жило. Навіть попри похмуру погоду, це місто завжди прокидалось дуже рано. Але Фіне це не стосувалось. Працюючи у вечірню зміну, вона поверталась додому після опівночі, а потім ще декілька годин не могла заснути. Це вже стало нормою, вона звикла. Не можеш впоратись із проблемою – навчись із нею жити. Так вона вважала.

Екран телефону блимав. Фіне скоса дивилась на нього. Повідомлення від Іси, читати яке вона не буде. Принаймні, не зараз. Вона знала, що окрім сестер їй може написати хіба що Ріка, але все рівно, кожного разу дивилась на телефон, сподіваючись побачити там повідомлення від когось іншого.

В душі Фіне довго стояла під струменем гарячої води. Краплі стікали по вигинах стрункого жіночого тіла, лишаючи ледь помітні червоні доріжки на блідій шкірі. Вона дивилась у дзеркало на своє багряне волосся, яке падало на очі і думала, що вже варто б його трохи підрівняти. Потім пила каву. Одягалась. Брала до рук книгу і примушувала себе прочитати хоча б три сторінки. Всі ці щоденні ритуали на давали їй загубитися у часі.

Дорога до роботи займала півгодини. Вона принципово ходила пішки, кожного разу проходячи повз гарну алею. Доріжки з білого каміння, гарний низенький паркан з візерунками та висаджені рядами молоді дерева. Скоро вони мали зацвісти. Все ж таки, прийшла весна, а разом із нею приємне тепло. Лишалось перечекати сезон дощів. Фіне на мить зупинялась, окинувши поглядом алею. Сьогодні, до слова, у повітрі пахло дощем.

Кавʼярня «Мей-Мей» знаходилась на доволі тихій вулиці. Це була невеличка двоповерхова будівля з великими панорамними вікнами, що виділялась на фоні сірих багатоповерхівок. Поряд знаходився цілодобовий магазинчик, маленька хімчистка у підвальчику та пекарня, яка ніколи не працювала по понеділках. «Мей-Мей» одразу ж привертала увагу своїми яскравими маленькими квітниками, які власниця висаджувала сама. Фіне працювала тут вже рік і їй здавалось, що не існує місця затишніше, ніж це. За прилавком вона відчувала себе спокійно, наче тут і мала знаходитись завжди. А ще, поряд завжди була вона.

- О, Фіне! –  русява дівчина визирнула з-під прилавку, - ти сьогодні рано.

- І я рада тебе бачити, Ріка, - посміхнулась руда, - вдома стало нудно. Того вийшла раніше.

- Аааа… - Ріка зміряла її недовірливим поглядом, - он воно як. Ну, це ти дарма… людей все рівно сьогодні майже немає. Із самого ранку було лише три відвідувача.

- Все ж краще, ніж нічого, - Фіне пройшла у кімнату для персоналу та скинула пальто, - у будні дні гостей більше до вечора, коли всій йдуть з роботи. Ти ж наче маєш це знати краще за мене.