Глава 6

Спокійний тихий ранок прорізав дикий рев. Не рев тварини, і не передсмертний крик пораненої людини. Це рев неймовірних, відбірних лайок. Від цього крику в ногах з’являлося тремтіння, а волосся починало ворушитися на голові. Звісно, у тих, у кого воно ще є. Городяни, які прокинулися від жахливого галасу, швидко закрили жалюзі, а ті, хто збирався на роботу, вирішили трохи запізнитися. Це розумніше, ніж потрапити в лапи звіра, який здатен на подібні звуки. І ніхто не міг зрозуміти, що відбувається.

Шериф Прайс побачив свій відділок. Вірніше, те, що від нього залишилося. Проклинаючи все на світі, відкинувши стусаном сміттєвий бак, поліцейський пройшов у руїни, щоб огледіти згарище. Розкидавши попіл і горілі дошки, він розчистив вхід у підвал і спустився туди. Там зберігається недоторканний запас зброї на випадок штурму відділку. Так як тепер захищати вже нічого, то і від зберігання арсеналу сенсу ніякого немає. Ця зброя стане в нагоді зараз.

Через півгодини Прайс, стоячи біля руїн, оцінював арсенал: пара штурмових гвинтівок, пів'ящика гранат, дві спортивні сумки з патронами та гранатомет. Цей нехитрий скарб мав забезпечити поліцейському час, протягом якого він міг дочекатися прибуття вертольота або хоч якогось підкріплення. Тільки тепер йому стало зрозуміло, що за ним, Шерифом Прайсом, грозою бандитів Торн-Сіті, ніхто б не прилетів. Ніхто не став би ризикувати вертольотом і людьми заради порятунку одного поліцейського. Навіть ті, кому він врятував життя, провівши потайки з міста, ні за що б не повернулися сюди. А це означає, що йому, Прайсу, доведеться залишатися в Торн-Сіті та намагатися відстояти місто самому. Хоча, може стаття цієї журналістки...

– Стоп! – сказав сам собі поліцейський і озирнувся. – А де ж преса?

Він покрутив головою в різні боки в надії виявити хоча б труп. Але дівчини ніде не було й сліду. Найімовірніше, вона сховалася. Але де? Вона ж і міста толком не знає. Прихопивши зброю, Прайс став обходити квартал, роблячи періодично зупинки для відпочинку. Невеликий арсенал досить важкий навіть для такого здорованя, як Джон. Через дві години безуспішних пошуків довелося визнати – Рейчел Стентон у кварталі немає. Версію, що її сховав хтось із жителів, поліцейський навіть не розглядав по причині повної абсурдності. Може, її утягли біси? Ну, що ж, вона знала на що йшла.

Джон Прайс підхопив ношу та сів в перший же автомобіль, що попався на очі. Власник заперечувати не стане. Якщо, звичайно, він не самогубця.

Генрі Адамс прийшов на роботу як завжди о восьмій годині ранку. Завдяки тому, що його будинок знаходиться по сусідству з мерією, дорога до місця служби займає не більше двох хвилин. Мер Адамс пишався своєю посадою, тим, що дотримується режиму роботи, а ще відчував надзвичайну гордість за свою сім'ю. Його онуки навчаються в кращих університетах Європи, подалі від Торн-Сіті. А дружина – вірна супутниця життя ось уже 40 років – кожного дня чекає чоловіка вдома зі смачною вечерею. Коли Генрі намагався вислати її з міста разом з дітьми й онуками, вона відмовилася. Вона ні за що не кинула б чоловіка одного.

– Повинен же хтось готувати тобі їжу та контролювати, щоб ти вчасно поїв, – посміхалася вона тоді.

Адамс любив свою дружину, і пишався нею. І зараз, сівши за стіл в своєму кабінеті, він дістав однією рукою план бюджету на наступний рік, щоб уважно його вивчити. Зламана Прайсом рука доставляє деякі незручності. Але це не стає на заваді обов'язків для зразкового службовця.

Але тільки Адамс почав вникати в документи, як внизу грюкнули двері, сповістивши про відвідувача.

«Хто б міг бути в таку рань?», – подумав мер.

Відповідь не змусила довго чекати. Гучні важкі кроки по сходах, пара нецензурних слів про мерію, двері, що відчинилися від могутнього стусана. Перед здивованим Адамсом з’явився  ніхто інший, як Шериф Прайс власною персоною. Вперше, як Генрі Адамс зайняв крісло мера, поліцейський удостоїв цю будівлю своєю появою. Грюкнувши сумками та ящиком, Прайс дбайливо поклав гранатомет і підійшов до столу. Не питаючи дозволу, він взяв графин з водою і, знехтувавши склянкою, випив всю воду.

– Доброго ранку, Генрі, – привітався в своїй звичайній манері поліцейський.

До Генрі Адамса нарешті повернувся дар мови. Поява копа, його нахабство, а на додачу і набір зброї викликали у мера шоковий стан. За інших обставин він просто визвірився би від гніву, але зараз щось підказало йому, що такій поведінці є вагоме пояснення.

– Що це означає, Джоне?

– Це означає, що тепер я буду жити тут. У тебе чудовий шкіряний диван, Генрі, і я налаштований вельми комфортно на ньому розміститися. Це означає, що поліцейського відділку більше немає, а разом з ним архіву, документів і журналістки. Це означає, мені урвався терпець, і що я не можу самотужки боротися з ордою головорізів.

Поки Адамс переварював отриману інформацію, Прайс переніс зброю в сусідню кімнату, що служила колись для прийому почесних гостей і чиновників. Мабуть, він не жартував, коли говорив, що має намір тут жити. Поліцейський оглянув свій одяг і зрозумів, що доведеться відвідати незабаром крамницю. Думка про гроші навіть в голову не прийшла. Він давно вже не платить в магазинах. І справа не в тому, що його бояться, просто він неодноразово рятував життя і майно власників. Ті в пориві почуттів запрошували Прайса відвідати їх магазини, пообіцявши, що всі товари він зможе взяти безкоштовно. Вкрай необережне запрошення. Так як всім нарядам Шериф Прайс надає перевагу поліцейській формі, то страждали в першу чергу бакалійні та м'ясні лавки, які він відвідує регулярно.

Розвалившись на розкішному дивані, поліцейський дав собі можливість відпочити кілька хвилин. По дорозі в мерію він вже обміркував план дій і зрозумів, що сьогодні день буде не з легких.

Адамс увійшов до кімнати і сів у зручне м'яке крісло. Він прекрасно знає, що якщо Прайс щось задумав, то не відступиться від цього.

– У тебе є якісь ідеї? – поцікавився смиренно Адамс.