Глава 3

Рейчел в черговий раз виглянула у вікно і переконалася, що скоро зовсім стемніє. Якщо вона хоче дістатися до готелю до півночі, то слід висуватися прямо зараз. Більше чекати не має сенсу, вона зрозуміла, що за нею ніхто не приїде. Журналістка вже почала шкодувати, що вплуталася в цю авантюру, слід було послухати приятеля і шукати сенсацій в більш безпечному місці...

Стентон рішуче піднялася та попрямувала до виходу. Але тут же зупинилася. Адже вона зовсім не знає міста! Де шукати цей готель? Якщо не вдасться зловити таксі, то доведеться йти в готель пішки. А без карти знайти його буде нелегко. Значить, треба пошукати карту.

«Гадаю, в кімнаті охорони повинна бути карта міста», – вирішила Рейчел.

Вона стала уважно оглядати ящики столу, потім шафу і скоро її старання увінчалися успіхом. В руках журналістка тримала запилену стару книжечку, на кожній сторінці якої зображений певний район міста.

«Ага, ось і готель, – знайшла на карті значок Рейчел. – Дуже добре, це не так вже й далеко звідси!».

Вирішивши, що нікого не образить, якщо прихопить ліхтарик, журналістка перевірила його працездатність і запаслася парою батарейок, які виявила в тому ж шафі. Зрештою, адже невідомо, як тут з освітленням.

Вийшовши з приміщення, Стентон озирнулась і з незадоволенням зазначила, що вже досить темно. Але ж коли вона приступала до пошуку карти, небо тільки сіріло. Неподалік гучно пролетіла зграя кажанів, змусивши дівчину здригнутися.

Проте не варто втрачати час. Підхопивши свою валізу, дівчина справедливо вирішила, що якщо Прайсу знадобляться його патрони, то нехай сам за ними і приходить. Не вистачає ще тягти таку важкість кілька кварталів! Та й мобільний не працює чомусь. Рейчел вже кілька годин намагалася зв'язатися зі своїми друзями, редактором, подругою, але зв'язку не було. Навіть більше – телефон став противно пищати, і довелося його відключити.

Журналістка вийшла за ворота охоронної території та знову включила мобільний. На жаль, він знову не працює.

– Нуй добре! – в серцях прошипіла Рейчел і пішла по вулиці.

Найбільше її вразило те, що вулиці різко відрізняються одна від одної. На першій можна спостерігати надзвичайну чистоту та блиск, а вже на сусідній – потонути в купах сміття. Один квартал просто блищить розкішшю, а другий ледь може похвалитися більш-менш пристойним житлом.

Спочатку журналістці траплялися люди, що поспішали з роботи додому. Всі вони чомусь насторожені та підозрілі. Два рази Рейчел намагалася дізнатися дорогу, але перехожі сахалися від неї в сторони, хоча на вигляд це досить міцні і впевнені в собі чоловіки. Не розуміючи, чим викликана така реакція, Стентон облишила спроби вийти на контакт з місцевими жителями. Та й похмурі зацьковані обличчя не викликають жодного бажання підійти. Спостережливість Рейчел дозволила їй помітити, що у всіх перехожих однаково зосереджений вираз обличчя, усі поспішають додому. Он пішло кілька чоловіків, напевно вони працюють разом на одній фабриці. Але чому вони не сміються, не розмовляють поміж собою? Чоловіки зупинилися у одного будинку і попрощалися кивками з колегою. Потім так само мовчки провели наступного товариша. Це виглядало досить дивно.

Але чим далі дівчина заходила, тим менше було людей. Їй довелося пройти через досить неприємний квартал. Крім величезних куп сміття, тут зустрілися жебраки і п'яниці. Лайка, крики, звуки ударів чулися з вікон квартир. Тьмяне освітлення та пара підозрілих фізіономій змусили Рейчел прискорити крок і скоріше вибратися з цього страшного кварталу.

Журналістка дістала карту, треба ще раз перевірити місцезнаходження готелю. Виявилося, що до нього всього квартал. Рейчел рішуче попрямувала в потрібному напрямку. Людей ставало все менше, тепер рідкісні перехожі були більш схожі на наркоманів і злочинців, ніж на робочих. Намагаючись не затримувати ні на кому погляд, журналістка швидко перетнула дорогу і майже дісталася готелю. Але раптово їй перегородили дорогу кілька типів в дивному одязі. Верхня частина тіла у них гола, і журналістка змогла розгледіти волохаті плечі та груди. На ногах блищать шкіряні штани. Взуття лише тільки у одного – мабуть лідера цієї компанії. Але що саме дивне – це дуже смаглявий колір шкіри молодих людей і червонуваті очі.

– Потанцюємо, лялечко? – запитав ватажок і вся компанія голосно зареготала.

– А як же! – відповіла журналістка та щосили врізала металевим ліхтариком нахабі по голові.

Не чекаючи, поки ватажок з закривавленим чолом впаде на землю, Рейчел облишила валізу і кинулася навтьоки. Зрештою, речі потім можна знайти за допомогою поліції. Компанія тут же пустилася слідом, вигукуючи непристойні фрази. Стентон зрозуміла, що так просто від бандитів не втекти, і вибігла на головну вулицю. Але всупереч очікуванням, перехожих майже немає, а ті, хто побачив погоню – тільки прискорили крок. Ніхто, абсолютно ніхто не захотів допомогти Рейчел.

Журналістка продовжила бігти, зрідка озираючись назад. Те, що вона побачила, додало сил, і вона побігла ще швидше. Справа в тому, що компанія молодих людей стала змінювати свій вигляд. Це було дуже незрозуміло для дівчини, але вона могла присягнутися, що ще кілька хвилин тому звичайні хлопці перетворилися в... поплічників пекла! Про це свідчать і ріжки на головах, і червона шкіра, і хвости!

«Та хто ж вони такі, чорт забирай?!» – злякано подумала Рейчел і згорнула за найближчий ріг в надії обдурити дивних створінь.

Але їй не пощастило, цей провулок нікуди не веде, закінчуючись тупиком. І тепер журналістка опинилася загнаною, мов миша в мишоловці. Компанія бандитів вже не поспішала, вони знають, що жертві нікуди подітися. Єхидно посміхаючись, вони підходили все ближче і ближче. У декількох метрах компанія зупинилася, пропускаючи вперед того самого ватажка, якого Рейчел ударила ліхтариком. Ця людина – якщо, звичайно, його можна назвати людиною – значних розмірів, не менше двох метрів зросту, широкий у плечах і дуже злий. Червоні очі горять лютим полум'ям, не залишаючи жертві жодної надії на порятунок. На лобі створіння красується кривава шишка – результат удару ліхтариком. Ватажок посміхнувся, показуючи свої криві гострі зуби, цілком придатні для якогось фільму жахів.