Глава 1

Наш час…

– Ні, Рейчел, ти не маєш рації, – капризно сказала блондинка років тридцяти, сидячи в зручному кріслі. Активно займаючись манікюром, вона встигала паралельно заглядати в модний журнал.

– А ти вважаєш, що я повинна вискочити скоріше заміж? – відповіла їй подруга, метушливо збираючи папки, папери та фотографії, розкидані по столу.

Рейчел МакГорі два роки тому закінчила факультет журналістики і прийшла працювати в невелику газету. Редакція газети тулилася в скромній кімнатці, пафосно називаючи її офісом, і дуже пишалася, коли там провели Інтернет. Молодій випускниці виділили місце, яке вона повинна була ділити ще з одним репортером, і привітали з початком журналістської діяльності. Але хто ж тоді міг передбачити, що газету очікував скажений успіх? За два роки видання стало настільки модним і престижним, що працювати в ньому вважалося за честь, рідкісний журналіст не мав власного автомобілю, а тиражі обчислювалися кількома сотнями тисяч примірників! Рейчел МакГорі зайняла пост заступника редактора та взяла псевдонім Стентон, більш співзвучний з ім'ям. Однак, незважаючи на керівну посаду, вона продовжила займатися журналістикою, пам'ятаючи, що саме ця робота дозволила їй пробитися нагору.

Зараз Рейчел необхідно терміново збиратися в редакцію: шеф повинен надати інформацію, яку Стентон чекала вже не перший тиждень. Одночасно доводиться підтримувати розмову з подругою Джессікою, яку прихистила на кілька днів, хоча згодом виявилося – на кілька місяців. Але Джессіка анітрохи не заважала, навіть прикрашала самотність. Ось тільки періодично подруга набридає розмовами про заміжжя, в якому встигла побувати двічі.

– Я в юності теж чекала принца на білому коні, – кивнула Джессіка, – поки не з'явився Ріккі...

– А хіба він не був принцом? – не втрималася від підколки Рейчел.

– Він? Принцом?! – пискнула блондинка. – Та ні, він виявився конем. Правда, не зовсім білим...

– Ну а другий чоловік чим не влаштовував?

– А той взагалі Ріккі навіть у підкови... тобто в підметки не годиться. А спочатку здався таким перспективним ...

Джессіка махнула рукою та знову взялася за нігті. Рейчел вже встигла зібрати речі і переодяглася в діловий костюм коричневого кольору. Відшукавши на тумбочці ключі від машини, дівчина побажала подрузі приємного дня та вийшла на вулицю.

Офіс редакції нагадував мурашник, здається, більше ніде не зустрінеш такої кількості людей, що снують туди-сюди. Рейчел покірно влилася в потік співробітників і вже через кілька хвилин постала перед очима начальника, того самого хлопця, з яким на початку кар'єри ділила стіл. Здається, це було так давно. Дружні колись відносини переросли в суто ділові, хоча, як то кажуть, все що не робиться – то на краще.

– Слухай, – почав редактор, – я зідзвонився зі своїм приятелем з міністерства юстиції. Він трохи здивувався твоєму проханню, вірніше – твоєму інтересу до Торн-Сіті.

Шеф замовк і подивився на колегу. Рейчел вже три місяці просила дозволу зайнятися дивним містом на півночі країни, про яке ходять різні нехороші чутки. Але конкретно ніхто нічого не знає. Більш того – ніхто нічого і не хоче знати. Або хтось не бажає поширення інформації про Торн-Сіті. Загалом, чим більше невідомого, тим більш інтригуючим здається Рейчел це місто і, відповідно, тема про нього. Вона швидко змогла переконати редактора, що пора б навести довідки про Торн-Сіті та розповісти про це своїм читачам.

– Коротше, – продовжив шеф, – мій приятель вважає, що там надто розвинена корупція, але ніхто нічого не може з цим вдіяти. Хтось із самого верху прикриває бандитів. А що робиться в місті – взагалі таємниця. Туди рідко хто приїжджає, зате дуже багато людей виїхало. Вони тримають рот на замку і роблять перелякані очі, коли мова заходить про Торн-Сіті.

– Ось! – не втрималася журналістка. – Ось! Я ж казала, що там щось нечисто. Мені здається, там відбуваються такі речі, що ми просто зобов'язані розкопати це.

– Гаразд, гаразд, я з тобою згоден. Але якщо хочеш дізнатися подробиці – тобі доведеться туди з'їздити самій. Більше охочих поки не знайшлося. А тепер запам'ятовуй: кордон міста відкритий тільки одну годину на добу – з п'ятнадцяти нуль-нуль до шістнадцяти нуль-нуль. В цей час туди заїжджають вантажівки постачальників і фірм-покупців. Втім, на нестримний потік машин не розраховуй – це трапляється не так часто. Більш-менш стійкий зв'язок з цим містом – через єдиного поліцейського на прізвище Прайс. За словами мого приятеля, цей коп – той ще тип, справжній хам. Але він погодився зустріти тебе. Отже, що вирішуєш?

Рейчел замислилася. Шеф навіть не став заперечувати, що їй доведеться лізти в саме пекло невідомо чого. І, судячи з усього, вона розворушить осине гніздо, а підсумком цих пригод може стати що завгодно. Допомагати ж їй буде хамуватий поліцейський, звісно грубий та малоосвічений. Але з іншого боку, а раптом її там чекає сенсація? Раптом це буде пропуском наверх? Рейчел завжди відрізнялася кар'єризмом, а можливість стати одним з декількох редакторів взагалі не давала їй спокою. І в разі успіху, подібний матеріал забезпечував чергове підвищення. Це вже не кажучи про славу і притягнення до своєї персони додаткової аудиторії.

– Я готова виїхати сьогодні ж! – видихнула Рейчел.

Редактор, ні слова не кажучи, підняв трубку телефону і набрав код Торн-Сіті. Привітавшись з кимось на тому кінці дроту, він поцікавився, з ким має справу, та передав трубку журналістці.

– Алло? – запитала здивовано Рейчел.

– Лейтенант Джон Прайс, – почувся з трубки холодний глухий голос, – коли на вас чекати, мадам?

– Я мадемуазель, – машинально поправила Рейчел. – Я прибуду сьогодні.

На тому кінці пролунали гудки, оповіщаючи, що розмова закінчена. Дівчина відчула неприємний холодок вздовж спини, не розуміючи, чим він викликаний: нечемною поведінкою поліцейського, який просто кинув слухавку, або тим, що їй почулися звуки пострілів. Втім, вона не була впевнена в цьому, і тому списала озноб на бідолаху копа.