Місто Цінників

Жила-була країна з химерними містами. В одному з них сталася подія, про яку далі йтиметься у цій казці-притчі. Мораль вживайте обережно.

Десь на межі степів розкинулося місто на трьох пагорбах — місто Цінників. Тут навіть повітря мало прейскурант. На рекламних табло миготіло:

 «Дихання — базовий пакет: безкоштовно до 12 вдихів на хвилину. Далі — тариф «Життєлюб».

Але у місті цьому ніхто не дивувався, бо так веліла Постанова №404 «Про унормування вдячності та іншої нефіскальної маячні».

Цим славетним містом керував бурмистр Фінтикрад Барон Аркадійович. Він носив на підборідді срібний цінник і лаявся так вишукано, що миші просили субтитри. Поруч працював Інспектор Відміткович — людина доброї волі, але з рулеткою замість серця: якщо не виміряно — цього не існує.

Поруч з його кабінетом працювало Бюро Етикеток: там маркували усе — від хліба і до слова «вибач». На дверях Бюро висів їхній девіз:
«Якщо на чомусь немає цінника — хтось недоотримав прибуток».

Слова тут важили лише стільки, скільки на них було написано. Наприклад, «Дякую» коштувало копійки — його часто брали оптом на корпоративи для подарунків. «Будь ласка» продавалося наборами «Псевдоввічливість-500». А от слово «вибач» мало акциз на сором,  але формула була така складна, що виходило завжди дорожче, ніж люди готові платити. Для економії містяни заміняли його на «якщо образив — то сорі, але…» зі знижкою 70%.

Над містом з ранку до вечора прокручувалися джингли кампанії «Лояльність — ваш капітал». На сітілайтах блищала ледь помітна корона з дрібними діамантами й слоган:

«Фея Кешбеку почує кожне ваше “дякую”. Чим більше — тим вигідніше».

Фею майже ніхто не бачив, але її присутність була скрізь — у пушах на телефонах, у купонах на ринку, у знижках на «ввічливість-плюс».

А коли хтось робив щось корисне, поруч одразу з’являвся ділок із пістолетом-стікером: «Надбавка за корисність». Коли ж хтось переносив чуже у «тимчасове користування», у гру вступала наклейка «Оптимізація власності». Це, звісно, не крадіжка — це перерозподіл.

На околиці міста, у провулку, де рекламні екрани мигтіли рідше, працювала майстерня Катерини. На дверях — скромна дерев’яна табличка «Цех Безцінного». Вона не продала би її ні за які гроші. Катерина вирізала дерев’яні таблички зі словами, що давно вийшли з ужитку: «Прошу», «Доречно», «Ділюся». Вона підклеювала в місті те, що мало триматися без клею: довіру, спільні прибирання, котячі будиночки… Її табличка «Безцінне» з дрібним різьбленням постійно важчала — не від дерева, а від історій, які на ній були .

Катерина вперто продавала таблички без етикеток. Її крамницю називали Цехом Безцінного, а контролери — «розсадником бартерної зауми».

— Поставте бодай мінімальний прайс, — благально просив Інспектор Відміткович, — бо інакше я не можу виписати штраф, а це втрати для бюджету!

Катерина зводила плечима:
— А ви спробуйте «вибач» озвучити без акцизу — у вас язик не відсохне?

Вона одна з небагатьох помічала такі дрібниці, які інші ігнорували: щойно до чогось чіпляли цінник, з цього зникала краплина суті. Хліб «№3. Пшеничний» пахнув менше, ніж учора без номера. Мелодія «Колискова» зі знижкою втрачала останні ноти ніжності. Навіть світанок із тарифа «Економ-Ранок» сходив блідіший.

Ближче до зимового сезону Бурмистр Фінтикрад оголосив «Чорну П’ятницю Совісті». Бюро Етикеток оголосило грандіозний розпродаж:

«Принципи — 2 за ціною 1!»
«Сором — мінус 80% (поки є на складі)!»
«Чужий труд — постійна знижка для друзів міста!»

Під ратушею розгорнули намет «Соціальної чесності», де роздавали бейджі «Порядний назавжди» (одноразові, без права повернення). Бурмистр урочисто розрізав стрічку ножицями з написом: «Оренда на 15 хвилин».

Першою у черзі стояла шановна пані із глянцевим усміхом — місцева «оптимізаторка витрат» — Тарифенко Юлія Всевладівна, яку в народі називали «Тю!» Колись вона забрала парк у тимчасову приватну відповідальність і проводила тіньові оптимізації, перетворивши алеї на платні коридори з турнікетами, «зайві» дерева — на дрова для VIP-мангалів, а дитячі гойдалки — на рекламні щити тарифних пакетів «Листочок», «Гілочка» і «Стовбур Преміум».

— Мені п’ять кілограмів репутації і сорому на пробу, — замовила вона з усмішкою.
— Репутація — лише фасована, — відказала касирка. — А сором розходиться швидко, бо пасує до заяв «Ми все робимо прозоро».

Тим часом Катерина пішла до Бюро, аби дізнатися: скільки коштує не красти. Виявилося, для цього існує цілий відділ «Виправдовувальні документи». На полицях стояли коробки з етикетками «Аванс майбутньої чесності», «Службова потреба», «Розпорядження вищих сил».

— Щоб не красти, — люб’язно пояснила менеджерка, — вам потрібен пакет «Асиметрія спокуси». У ньому сувенірна совість, присяга на рекламному проспекті та наліпка на холодильник «Я проти корупції». Купуючи разом, назбираєте бонуси «Зручна чесність».

— А чи є у вас щось безцінне? — спитала Катерина.

Менеджерка здивовано моргнула:
— Безцінне не проходить облік. У нас за це відповідальність.

Катерина слухала й зціплювала зуби. «Якщо вони розпродають совість, нам потрібен ярмарок, де нічого не продається», — подумала вона й розписала крейдою на своїй табличці план.

Цього ж дня Юлія «Тю!» навідалась у «Цех Безцінного».
— Ваша табличка «Безцінне» — дуже привабливий актив, — промовила вона, обмацуючи поличку. — Якщо повісити її на склад із чужими речами, ніхто не зможе пред’явити ціну. Трюк бездоганний.

Вона сунула дощечку за пазуху — і зігнулася навпіл: табличка зробилася важкою, як камінь.
— Важко? — поцікавилася Катерина. — У нас у місті це так працює: все безцінне робить важчим того, хто намагається його привласнити.