Стіни

На одній з вулиць села Малинівка стояла невеличка хатина обвита плющем до самого даху. Мимо неї проходили старі, бігали діти. І ніхто наче й не помічав її. Аж поки біля хибкого паркану не зупинився грузовий автомобіль, а слідом за ним легковий. Бабусі що вже сиділи на лавочці біля сусіднього будинку уважно придивилися, а діти припинили гратися і підійшли ближче. З автомобіля вийшла висока світловолоса жінка, трішки повненький чоловік з рожевими щічками на блідій шкірі та дівчинка десь десяти або одинадцяти років. Всі троє зайшли у двір та відчинили іржаві ворота. З вантажівки висадилися троє чоловіків, які почали вносити речі та меблі у середину разом з господарем. Жінка голосно наказувала що і куди ставити, а дівчинка  вийшла с двору підійшла до малих спостерігачів. 
— Привіт. — сказала вона хлопцям. 
— Ви будете жити в домі баби Оливи? — невпевнено спитав один з хлопчиків після привітання. 
— Так, мої батьки купили хату. А що за баба Олива? 
— Вона зникла три місяці тому. — відповів інший. 
— Кажуть що вона була відьмою. — додав перший. 
— Я не вірю в відьом! — відказала дівчинка. — Ще побачимось. 
Вона побігла до матері, яка зі злобним виразом обличчя покликала її до себе. 
Декілька днів сім'я Ластівка приїздили до своєї нової хати щоб підготувати її до в'їзду. І на четвертий вони загнали автомобіль у двір, батьки пішли до магазину, що знаходився поблизу. А дівчинка знову підійшла до хлопчиків що грали в доганялки. 
— Можна з вами? — запитала вона.
Один з хлопчиків підбіг і хлоппнув її легенько по плечу.
— Ти кеч.— вигукнув він і ринувся тікати. Дівчинка побігла за ним. 
— Як тебе звати? — запитав інший і її увага перемкнулась на нього. 
— Тіна. — відповіла вона. Він  зупинився і хлопок передачі кеча прозвучав дуже голосно в тиші, що настала. 
— Баба Олива казала що її зможе урятувати тільки Тіна... — пробубонів спантеличений малий, його друг вже також стояв поруч. Вона фиркнула. 
— А вас як звати? 
— Вова.
— Богдан.
— Так ось що я вам можу сказати,я думаю у цієї вашої баби Оливи просто був маразм. У моєї бабусі таке було, я знаю. 
Тепер почали фиркати старі сусідки, що як звичайно сиділи на лавочці біля сусіднього будинку. 
— Та до неї майже все наше село ходило, і всі були задоволені! — возмутився Богдан. 
— Навіть моя мама! — додав Вова. — Коли тато хотів підти від нас, мама пішла до баби Оливи. І тато залишився з нами. 
— Я балачкам не вірю,  тільки доказам!

Ще трішки вони пограли, а потім прийшли батьки і забрали Тіну додому.

Вночі дівчина згадала що не поставила поруч з ліжком чашку з водою. Вона відкинула ковдру і босими ногами по темряві пішла на кухню. В хаті було спокійно і тихо, а завдяки  місяцю з вікон ще й доволі світло. Тіна набрала води і вже йшла до спальні мимо вітальні, як почула дивні звуки. Наче щось тріскається. Цікавість взяла своє і вона зазирнула в середину. В вітальні було порожньо, тільки на стіні було щось зайве. Дівчинка невпевнено підійшла ближче, щоб роздивитися. 
На стіні біля підлоги стирчало декілька коренів, далі вверх йшов стовбур що трішки випирав, а піднявши голову вверх вона помітила декілька гілок, на яких наче від вітру вигиналося листя. Це дерево наче проростало зі стіни до самої стелі. І здавалося живим і рухомим. 
Тіна стояла вирячивщи очі і оглядала дивину. "Чому дерево виросло в стіні? Його вдень там не було." Вона простягнула руку і доторкнулась до стовбуру, дерево здригнулося наче злякавшись. І почало втягуватись назад у стіну. 
— Гей, почекай! — прошепотіла дівчинка. Та дерево вже зникло, не залишивши по собі жодної малесенької тріщинки. Вона общюпала стіну, але більше нічого не знайшла.

Наступного дня дівчинка розповіла про нічну пригоду своїм новим друзям. 
— А я казав що вона відьма! Може в стіні вона зробила вихід у паралельний всесвіт. — промовив Богдан.
— Або це дерево з'їло бабу Оливу, а тепер точить зуби на вас. — сказав Вова перелякано поглядаючи на Тіну.
— А можна нам подивитися на це дерево? — з цікавістю в голосі запитав Богдан. 
— Ну я не знаю... Тільки якщо тихо, щоб батьки не дізналися! О дванадцятій я вам відкрию. 
— Домовилися!

Вночі Тіна добре підготувалася. Вона взяла ліхтарик-мавпочку, наділа велосипедний шлем, і взяла палку, що до цього принесла з вулиці. О дванадцятій годині вона тихесенько прокралась до виходу і відчинила хлопчикам двері. 
— Що це на тобі? — запитав Богдан посвітивши на неї своїм ліхтариком.
— Захист, якщо дерево захоче дати мені по голові. 
Вова нервово хихикнув.

Троє дітей тихо увійшли в середину. Тіна відчинила двері в вітальню. 
— Вимкніть фанарики. — шепотом наказала вона. Хлопці її послухали. — Дивіться туди. 
На цей раз дерево проросло наче ще більше. Декілька гілок упиралися в стелю наче її підтримуючи. А корені рухалися по підлозі.
Вова злякано відступив назад до дверей, коли Тіна і Богдан рушили вперед. Хлопчик простягнув руку до стовбура. 
— Не чіпай, це дерево не любить доторків. — він опустив руку.
Діти мовчки оглядали дерево в якому наче пульсувало життя. 
— Скажи йому щось. — запропонував Богдан. Тіна кивнула. 
— Привіт, ти знаєш щось про бабу Оливу? — пошепки запитала вона у дерева. Воно завмерло на деякий час. Дівчинка не розуміла, чому саме це питання прийшло в голову. 
— Тіна! — Богдан пнув її легко локтем. Вона відірвала погляд від гілок вверху. Вся стіна тепер була нічним перзажем с озером в далині, на якому відблискував місяць і лісом поруч дерево якого, на половину було в кімнаті. 
— Нічого собі. — Тіна немов зачарована пішла вперед, але Богдан схопив її за светра.
— Може не треба? 
— Я повинна урятувати бабу Оливу —  не своїм голосом відповіла вона.
— Доторкнись до нього! — неголосно підсказав Вова що так і стояв біля дверей. — Вона казала що дерево цього боїться! 
Богдан потягнувся до стовбура, але те наче віддалялося. 
— Я не можу... — прошепотів Богдан. 
Тіна вже зайшла за межу кімнати до лісу. І йшла по стежці. Хлопці не довго думаючи побігли за нею. Все здавалося максимально реально, нічна прохолода, звуки лісу. Як тільки вони пройшли в глуб лісу дерево в росло в стіну і пейзаж зник разом з дітьми.