Не чекай

Вона не знала, скільки минуло часу з останніх траурних подій. Просто гуляла садом, вже наміченим маршрутом. Від дверей до великого дерева, до паркану та назад. Світило сонце, мабуть було тепло, легкий вітерець грав листям, розквітали квіти, можливо це весна.  Двері будинку відчинилися і в сад вийшла жінка років десь шестидесяти, з сивим волоссям, добрим лицем та з океаном  болі в очах. Вона знала її. Лілея Коніг була матір'ю Валео, вона піклувалась про сад біля його будинку. Дівчина пробігла мимо неї у середину. Темно та лячно становилось там, сірі пропитані негативом стіни, брудна підлога, відчуття присутності когось або чогось. Речі в кімнатах лежали не на своїх місцях, її це бісило. Не застелене ліжко, а поруч пляшки , банки та тарілки. У всіх кутках спокійно плели сітки  павуки і ловили в них мух. На стінах в деяких місцях відклеювались шпалери. Крізь брудні вікна майже не проникало сонячне світло. Дівчина зайшла на кухню, за пильним столом сидів темноволосий чоловік років 25. Плитка як і всі поверхні там були чимось заляпані, жирні. Крізь стояв немитий посуд , пляшки та банки. Вона стала ззаду та поклала руки йому на плечі.

— Бідний, бідний мій Валео... — тихо промовила  дівчина. Він наче не чув її, сидів та дивився в одну точку. Його обличчя виражало повну байдужість до всього, смуток та біль.  І на жаль це не змінювалось вже давно, вона зрозуміла, що нічого не може зробити щоб допомогти йому. Його матір довго піклувалася про нього та домівку, коли той втратив роботу. Але зараз і у неї немає сил, вона тільки іноді приходить щоб перевірити сад. Почувся якийсь шум, стара жінка увійшла у середину, вона проносила мимо кухні якусь коробку, коли чоловік зірвався і швидко підійшов до неї.

— Ні, я не дозволю! — крикнув він намагаючись відібрати .

— Будь ласка, тобі це вже не треба...

— Віддай! — в секунду все що знаходилось  в середні розлетілось по підлозі. Це були фотографії, з зображенням Валео і його дружини. Дівчина що вибігла слідом побачила себе на знімках. Темноволосий почав збирати їх, матір хотіла допомогти, але він відігнав її.

— Зникни!

— Валео, милий мій хлопчику, її вже не повернути... Ти повинен зібратися з силами ... — стримуючи сльози казала Лілея.

— Йди додому, зникни! — чоловік зібрав фото і поніс до кімнати. Жінка пішла. І так було постійно, Злата вже звикла. Дівчина була завжди поруч зі своїм коханим, але її серце розривалось від розуміння того, що вона не могла допомогти, змінити, покращити його життя. Тільки вночі вона стояла на сторожі біля сплячого. І цього разу нічого не змінилося. З настанням темряви, безформені   тіні поповзли по стінах, звук копит залунав від стелі. Дівчина сиділа біля Валео який бачив тривожні сни і ворочався. Скрипіла підлога, наче хтось підходив до них, Злата кинулась і відмахунулась від непрошених гостей. Вона їх бачила, темні, різної форми, з ще чорнішими впадинами замість очей, вони тягнулися до нього, але чомусь боялись її.

— Відійди — шепотіли, булькали та хрипіли голоси.— Відійди.

— Ні! — Дівчина відганяла їх. — Зникніть! Я вам його не віддам!!

— Пізно . Пізно. Пізно. — відповідали голоси. — Він наш, наш . Наш. —  Вікно раптово відчинилось і в кімнату влетіло щось велике, ця істота була сплетінням декількох жіночих тіл. Тіні розлетілися та зникли.  

Чотири голови, вісім рук та вісім ніг, жінки наче зрослись між собою у туловищі. Голови швидко вертілись , начебто щось шукали , очі були чорними із рота витікав чорний слиз, волосся на цих головах, було запатлане та брудне, руки з чорними кігтями хапали все , царапали. Шкіра була неприємного жовто-сірого кольору в темних п'ятнах. Це щось, як павук впевнено повзло в сторону Валео та Злати. Дівчину сковував страх та відчай, таке вона бачила вперше. Хлопець прокинувся і одразу подивився в сторону вікна. Крик проник у саму середину сутності, він зістрибнув з ліжка та забився в кут. Істота поповзла до нього.

— Ні, — закричала дівчина темноволосий тремтів, по обличчю стікав холодний піт. Повукоподібна повернула декілька голів до духу.

— Вбивця. — мерзенним , низьким голосом  пробулькала істота. — Вбивця!

— Ні! — Злата зрозуміла що боятись їй нічого, вона мертва, хоч і не пам'ятала момент своєї смерті. Відчайдушна душа дівчини кинулась на тварюку. І пролетіла крізь.

— Що ти таке? — Де твоє тіло? Де? — істота наступала на дівчину що стала перед своїм чоловікам. — Він вбивця ! — з рота виривався чорний слиз.

— Ні! — Злата не розуміла своєї впевненості. Істота розлилася страшним голосним сміхом . Стіни почали тремтіти , світ стискався  з усіх темних закутків за ними слідкували чорні впадини очей. Вікна тріснули у коридорі впало та розбилося велике дзеркало. Почувся скрип підлоги, щось бігло з коридору. Істота, тіні , якісь облізлі  собаки в одночас кинулись у їх сторону. Крик.  

Наступного ранку Валео прокинувся у ліжку, не розуміючи де він і хто, перевернувся на бік і скрутився у позу ембріона. Йому було страшно.  Поруч на підлозі сиділа дівчина.

— Бідний, бідний мій Валео...  У двері хтось подзвонив. Хлопець навіть не ворухнувся. — Повернись.... мала.... Прошу... Я чекаю... — сльози стікали по його обличчю на подушку.  

Вхідні двері відчинилися.

— Я не розумію, такого просто не може бути. — казала стара Лілея.

— Але це так. — відповів чоловічий голос. Затупотіли швидко чиїсь ноги і до кімнати увірвалися двоє чоловіків у поліцейській формі. Останньою увійшла мати.

— Валео Коніг, вас заарештовано за підозрою у вбивстві п'ятьох жінок, включаючи вашу дружину.

   Світ перевернувся, слова стража закону як м'яч скакали від стіни до стіни, пронизуючи душу Злати наче стрілами. Матір плакала і голосно сперечалася, Валео тільки понуро дивився у підлогу коли його виводили в наручниках з домівки. Дівчина хитаючись йшла позаду, на неї нахлинули страшні спогади, як під час сварки її чоловік накинувся і почав душити.  "Чому? Чому я не згадала раніше? Чому я захищала цього нелюда? Бо любила його?" Вона відчувала біль, але паралельно щось наче відпустило її. Те, що тримало душу тут стільки часу. Заручниця сліпої любові і віри, нарешті віднайшла свободу. Легка мов пушинка, почала відриватися від землі та повільно падати в небо. Валео перед тим як сісти до поліцейського авто наче побачив її.