До витоків джерел

- Може, змахни мечем вліво-вправо? Дай йому крила, тобто волю, - наставляв Зінько.

Юрко, міцно стиснувши рукою меч, змахнув ним щосили у повітрі. Смарагдовий серпанок виплеснувся з леза, осяяв усе довкола і простелився широким шляхом перед дітьми, огортаючи їх з усіх боків. У сяйві заблимали золотисто-вогняні іскорки – стало легко, вільно й ніби трохи лоскотно. Раптом перед дітьми невідь-звідки з´явилася вогняна брама і легко відчинилася, мандрівники відчули, як усе змінилося: запах повітря, ритм життя, яскраве марево перетворилося на туман, який повільно розвіявся.

Діти огляділися: вони стояли на березі повноводної річки, над ними височів густий ліс. Здалеку почувся гучний тупіт – наближалося якесь стадо. Друзі швидко сховалися за широким дубом і скоро побачили, як неподалік пробігли дикі коні з шовковими гривами, що розвивалися блискучими хвилями на вітру. Коли тупіт стих, діти полегшено зітхнули.

- А далі що? – озвався Сашко.

- Ой, погляньте, які тут квіти! – захоплено вигукнула Ліза, показуючи на барвисту галявину.

- Тихо, - прошепотів Зінько. – Здається, хтось іде… Гілка тріснула під ногами.

Але не встигли юні мандрівники й озирнутися, як перед ними враз виросли три постаті дужих воїнів з мечами в руках.

- Хто ви? – звернувся один із воїнів до дітей. – І чого сюди прийшли?

Юрко привітно усміхнувся:

- Ми… Ваші майбутні родичі. А прийшли сюди з миром. Нам потрібні квіти азалії.

Воїни мовчки перезирнулися, потім старший наказав:

- Ідемо з нами до замку. Там і поговоримо.

Ішли в´юнкою стежкою серед пралісу, піднімаючись вгору. Навколо була дивна і розкішна краса.

- А як зветься ваше поселення? – поцікавився у воїнів Зінько.

- Городище, - відповів старший.

- О, а наше місто, тобто ваше у майбутньому, ми звемо Городок. Схоже, правда?..

Воїни не озвалися.

Скоро показався високий мур, обсаджений яворовим частоколом та обкопаний глибоким ровом. На мурах по кутках стриміли круглі башти з віконцями-бійницями.

Один із воїнів ударив умовним знаком у ворота, і вони відчинилися.

Перед дітьми відкрився незвичайний прадавній світ - наче з малюнків у книжках. Посередині площі стояв двоповерховий кам´яний замок, далі рясніли одноповерхові будівлі в оточенні густих дерев, вузькими вуличками ходили люди в старовинному одязі.

- Стійте тут, - воїни підвели дітей під кучеряві клени. – До вас зараз вийде наш князь.

Князь у супроводі кількох воїнів уже наближався до юних мандрівників.

- Хто вони? – спитав він у воїнів-конвоїрів.

- Не відаєм, князю. Вони стояли біля річки налякані. Кажуть, наші майбутні родичі… Може, це від волохів прийшли?

Князь, пильно розглядаючи непроханих гостей, підійшов до Юрка, який був найвищим серед дітей і тримав у руці меч. Хлопець сміливо і приязно дивився в очі князеві.

- Моє вам шанування, якщо ви друзі, - промовив поважно князь. – То хто ви і звідки?

- Ми українці, як і ви. Живемо тут, у місті Городку, але пізніше за вас – через 8 століть.

Князь підняв брови від подиву:

- Нічого не зрозумів. Ви живете далі за лісом? Аж за 8 днів ходу?

Діти переглянулися. Їм стало страшно: було очевидно, що їх не зрозуміли. Та всезнайка Зінько зорієнтувався у ситуації:

- Так, князю, ми прибули здалеку. А прийшли до вас по квіти азалії. Бо чутки дійшли, що вони тут найкращі. Тож дайте нам хоча б гілочку і відпустіть з Богом.

- Мій син Ратибор покаже вам наші сади і дасть вам потрібну квітку. Але більше не вирушайте самі так далеко – дрібні ви ще.

Князь із воїнами пішов далі. А до дітей підійшов Ратибор - стрункий юнак років шістнадцяти. Не встиг княжич і слова мовити до друзів, як на південній вежі раптом вдарив набат. На мить запала тиша, а потім почулися тривожні вигуки людей:

- Сокіл! Сокіл у небі! Зранений, бо летить одним боком… Це птах вартових за лісом!

Посеред площі впав скривавлений птах, і до нього кинулися князь із дружиною. На вежі вже калатав дзвін, його підхопили дзвони інших трьох веж. На площу збігалися воїни та селяни з поля.

Князь підняв руку і мовив:

- Волохи йдуть на нас війною!.. Ви всі знаєте, що мій восьмирічний син Василько три дні тому втік від волоського господаря. Він не може звикнути до чужої мови, звичаїв, до чужого краю. За це не судять. Та, певно, самі волохи це розцінили, як неповагу до них, і йдуть, щоб помститися нам. Ми повинні захищатися, але не у замку, бо зруйнують наші поля, сади і джерела. Треба спішити, щоб перестріти їх у лісі, в ярузі. Хто готовий до бою, нехай виходить до брами. Ратиборе, ти залишаєшся тут. Якщо я загину, ти будеш князем. Гарно дбай за людей і не кривдь брата.

Ратибор приклав руку до серця:

• Клянуся, батьку.

Військо воїнів стояло вже вільними рядами, виблискуючи на сонці мечами і щитами. Брама відчинилася - воїни рушили захищати свій дім. Князь ішов попереду.

Коли вдалині затихли кроки воїнів і брязкіт зброї, Ратибор звернувся до юних мандрівників, що оторопіли від страху.

- Вам вертатися зараз додому небезпечно. І тут ви дуже потрібні - ходімо готувати нові стріли до бою. Хто знає, хто нас чекає…

- А можна, ми теж підемо за воїнами. Ні, вперед воїнів, - схвильовано промовив Юрко. Ми можемо допомогти перемогти ваших ворогів!