Червневий Вітерець з рожевими крильцями та блакитними очима весело пустував зі своїми братиками Вітерчатами у парку золотим досвітком. Вони перелітали з гілки на гілку, бігали шовковими травами, що блискотіли до вранішнього сонця міріадами веселкових переливів. Нарешті, змоклі від роси, щасливі від волі та дружби, гайнули в верховіття кучерявих кленів та вляглися спати. Двоє ж найменших Вітерчаток, загравшись, влетіли у відчинену квартирку найближчого будинку. Вони упізнали подружжя місцевих лікарів Василя Михайловича та Азалію Петрівну Степових – ті ще спали. Пустуючи, Вітерчата сіли на бильця ліжка і, змахнувши крильцями, розсипали у повітрі пахощі квітучого цвіту.
Азалія Петрівна вдихнула крізь сон запашне повітря й усміхнулася – їй снилися наймиліші серцю квіти – прекрасні азалії.
Василь Михайлович, також вдихнувши духмяне пахкотіння, прокинувся і, помітивши сонячну посмішку дружини, тихо промовив:
- Люба, це жасмин з півоніями, акація з м´ятою, любисток з матіолою пахкотять так.
- А мені снились азалії… - прошепотіла дружина і розплющила очі.
Вітерчата безтурботно гайнули у парк, а сім´я Степових вставала, простягаючи, як соняхи, до сонця руки.
- Сину, ти йдеш зі мною на зарядку? – гукнув старший Степовий у сусідню кімнату.
- Уже йду! – вийшов до батька восьмикласник Юрій, вже одітий і причесаний.
- Сніданок, мої милі, о пів восьмої, - про всяк випадок нагадала Азалія Петрівна, хоча знала, що все-таки доведеться їм телефонувати й нагадувати.
У парку, куди прийшли батько та син, було свіжо і тихо. Білим шумовинням сяяли калина, жасмин, акація. Птаство тільки-но починало виводи свої перші акорди – такі звичні й такі приємні до щему у серці.
- Гарно як! – не витримав Юрко.
- Угу, - погодився батько, обдумуючи якусь свою проблему.
Юрко це помітив.
- Тату, щось сталося?
- Та як сказати… Завтра ж у матері день народження. На подарок грошей вистачило, а ось на її улюблені азалії – ні. Тож думаю, де взяти.
- Я додам! – заусміхався Юрко. – Мені бабуся, як я її провідував, дала. Так що проблеми немає.
- Спасибі, синку, за твою підтримку, - зніяковів батько і важко зітхнув: - Життя настало – не позаздриш… Прошу ж маму, щоб відпустила мене за кордон на заробітки, хоч на пару років – тоді, може б, і жили краще. Вона ж слухати не хоче…
Юрко похилив свою золоточубу голову.
- Мати не зможе без тебе, тату, - мовив з болем. – Ти ж знаєш, що коли запізнюєшся з роботи хоч на годину, вона хвилюється так, що боляче дивитися. А ти кажеш – роки…
- То нехай і вона їде зі мною.
- А я? Як же я? – майже простогнав від несподіваного батькового рішення Юрко. – Як я буду сам-один без вас?
- Але ж ми грошей заробимо і матимемо тоді і машину, і дачу, і одяг…
Юрко торкнувся руки батька:
- Не треба… Не треба всього того – я вас хочу. Хочу, щоб ви обоє були біля мене і називали мене «сонечком». Хочу бачити вас удень і вночі. Хочу купатися у ваших усмішках. Мені зручно у моїй одежі, а мої ноги швидкі, і їсти ми маємо що. Не губіть наше… наше щастя…
Юрко закінчив свою першу важку промову і, подумавши мить, додав:
- І мати не зможе без Городка. Їй лише тут пахнуть азалії, а без цих квітів їй сумно й тривожно.
Батько пригорнув сина і схвильовано промовив:
- Любі мої, як мені пощастило у житті – ви найкращі у мене.
Поглянувши у Юркові зволожені очі, Степан Михайлович широко усміхнувся:
- Рости, козаче. Якось воно буде!
Від тієї посмішки Юркові стало легко й весело, йому наче крила виросли. Він кинувся вперед, гукнувши батькові: «Доганяй!».
Вони обидва бігали й сміялися так, що Вітерець із Вітерчатами заздрісно зітхали у верховітті…
Раптом на шляху батька й сина виросла бридка купа сміття, яке щойно хтось викинув - у мішках, мішечках і просто так. Усе це лежало під кущем квітучого глоду, який, ледь визираючи з-за купи, стікав слізьми-росинками. Степові вражено застигли. Першим озвався батько:
- Це, точно, зробила не-лю-ди-на.
- Угу, - гірко підтвердив Юрко, - якийсь ведмідь гімалайський.
- Або людина без серця, - вів свою думку батько. – Серед такої краси викинути сміття!
- Наче замість людського серця – серце дикого звіра…
- Ой, сину, - важко зітхнув батько, - як поглянеш на ті сміттєзвалища кругом, то здається, ніби у місті живуть одні дикі звірі. Як можна поганити свій край?! І звірі такого не чинять коло свого житла…
Задзвонив телефон – мати кликала снідати.
- Ти йди, тату, а я покличу Сашка Водзянського й ми удвох винесемо цей непотріб до найближчих сміттєбаків.
- А сніданок?
- Та я з´їв уже бутерброд, то не дуже й хочу їсти.
- Тоді бувай, синку.
- Щасти тобі, тату.
Юрко тим часом набрав на телефоні номер Сашка.
- Привіт, робота є.
- Яка? – відповів сонний голос.
- Сміття у парку треба перенести до сміттєбаків.
- Зараз? – здивувався товариш.
- Тут глід під сміттям плаче!
- То вже йду, - прокинувся нарешті той.