МІСТО БЕЗ КВІТІВ

МІСТО БЕЗ КВІТІВ

_____________________________________________________________________

Всі персонажі оповідання вигадані, будь-яка подібність до реальних людей ВИПАДКОВА

_____________________________________________________________________

• Хіба ти не розумієш?! Мені знову наснився цей сон, – він міцно вчепився руками в комір його пальта, потім відчайдушно відпустив переляканого друга, – звичайно, що ти не розумієш. Я знову стояв над прірвою у роздумах перед стрибком. А вони, такі ще малі й біловолосі, гралися неподалік із усмішками на світлих лицях. Ти ж розумієш, це мої діти, – він занурив руки в кишені й притулив широкий плащ ближче до тіла, наче від цих думок стало йому холодніше.
• Це ж всього лиш сон, – сонно пробурмотів Антон.

Ранковий туман опустився зовсім низько й погустів. Ліхтарі трамваю пробивалися крізь нього, створюючи собі тунель шляху.

Це місто було чужим для Мирона. Зовсім нерідними для нього були тунелі метро та запах важких вагонів. Чужим було вечірнє повернення з роботи. Пізнє, відчужене повернення у теплому й світлому вагоні. Засліплені яскравими лампами вікна перетворилися на дзеркала з відображеннями людей, що сиділи на сусідніх сидіннях. Вони такі ж стомлені й задумані, очікують своєї зупинки, щоб пошвидше пробігтися по тунелю і вибратися у прохолоду вулиць, не помічаючи її, не зупиняючись попрямувати додому.

• деталь, кожний куточок рідного міста жив у його пам’яті. Газетний кіоск біля дому, перебігаєш через дорогу – і ти вже там, біля цього синьо-білого «палацу». Кіоскерка відкриє маленьке віконечко й із нього вирине клубок запаху свіжих газет і журналів. Ще дитиною Мирон мріяв там працювати, щоб насолоджуватися цим запахом щодня.

Ця загадкова любов до міста приховувала тіні спогадів про давню подругу. Мирон хотів просто залишитися з нею, але насправді протилежності не притягуються. Він згадував свою порожню квартиру й спустошену пляшку вина, що вона залишила, покидаючи його вранці.

Ця історія Мирона розпочалася, коли йому виповнилося двадцять три. Тоді він зустрів вісімнадцятирічну Лєну. Його світ, створений до цього, розтанув, наче цукровий палац під дощем. Коли він побачив її зеленкуваті очі, його життя тільки розпочалося. Не існувало нічого прекраснішого ніж її посмішка; тоді здавалося, що і руді кучері також посміхалися. Сьогоднішня Миронова дружина була лише жалюгідною копією цієї дівчини. А його діти лише проекцією тих, про яких він мріяв. Незважаючи на свій молодий вік, Лєна була вже розумною жінкою. Мирон навпроти неї виглядав недосвідченим юнаком. Його наївність, можливо й привертала її увагу. Вони взаємодоповнювали один одного. Але відмінність їхніх характерів швидко почала дратувати закоханих. І не стало осінніх прогулянок, теплих чаїв по кав’ярням, захоплених поглядів. Мирон був змінений назавжди, його життя почало йти зовсім іншим шляхом, тому йому довелося взяти все під контроль, витягнути з шухляди старий план і виконати його, пункт за пунктом. А коли в списку більше не залишилося що викреслювати – прийшов сум. На перший погляд це була туга за рідним містом, але насправді Мирон довго не признавався сам собі, що в рідному місті йому все нагадувало Лєну, саме тому він поїхав геть. І саме тому тепер так сумував. Тепер так далеко від спогадів його життя не скрашала цікава робота, хороша зарплата, гаряча вечеря, домашнє тепло, яке він так ідеально спланував. Лєна маніакальним образом переслідувала його. Тривожила його серце, перетворившись на прихованого монстра, отруювала його думки. І він більше не зміг підкорятися правилам, грати в цю безглузду гру. Як йому було тепер важко жити у самоствореному світі. Ця туга періодично відступала, але згодом нагадувала про себе, особливо восени, коли золотисті крони дерев, освітлені вже нетеплим сонцем, так нагадували руді кучері Лєни.

Сидів у прохолодній вітальні, дивився на свою дружину, яка вивішувала на балконі білизну. Вона була красива, можливо навіть привабливіша за Лєну. Висока й струнка, з доглянутим волоссям, яке було строго заколено шпилькою, і щасливим жіночим обличчям, впевненим, що все вдалося. Її руки, наче витончені гілочки, перебирали мокрий одяг. Але де ж цей задуманий погляд? Можливо, він навмисно обрав її, без цієї проблематичної загади, щоб не виникала картина минулого. Мирон спостерігаючи за її буденними рухами, думав, чи справді кохає цю жінку, яка усміхається йому з балкону. Вона дихнувши на вікно, намалювала сердечко. Він лише ввічливо посміхнувся у відповідь.

• Що з тобою? – спитала вона, повернувшись у кімнату, – Ти останнім часом дуже задуманий.
• Нічого, – незадоволено відповів Мирон, – просто стомився на роботі.
• Сумуєш за Львовом? – сумно спитала.
• Як же ж без цього. Ти знову берешся за своє – хочеш порсатися у ранах. Ще скажи, що ми не через тебе переїхали! – обурено прикрикнувши на неї, він заховався за дверима іншої кімнати.
• Ось так завжди, – тихо промовила і пішла поратися на кухні.

«Дуже важко бути письменником, живучи в чужому місті, особливо, коли із рідним пов’язує якийсь невідомий і загадковий зв’язок. Дуже важко жити серед людей цього століття, безликих, безмрійних, безідейних ляльок, якими керують гроші. Кожна секунда їхнього мислення витрачається на роздуми про них. Ці ляльки ще й до всього дуже ліниві, але гроші їм не дозволяють лягти й нерухомо лежати. Восьмигодинна каторга на роботі, змінюється каторгою на кухні, а потім порожнім спогляданням телевізора. Не дивуюся, що вони скаржаться на швидкоплинність часу.