Частина 19

В субботу Харків виглядав загадковим. Він загорнувся у густий туман, вкрив ним сонні доріжки поміж гуртожитків студмістечка, окутав дерева і стер межу між небом та землею. Туман був настільки щільним, що, здавалося, його можна відчути на дотик, набрати у долоні та зліпити сніжку. Вікна на дев’ятому поверсі стали схожі на ілюмінатори літака, який заблукав десь серед хмар. Таким казковим, і трохи моторошним, Харків зустрів Рому, котрий повернувся зі змагань.

Я підготувалася до побачення та нарешті дізналася (звичайно, від Оксани) яким видом спорту він займався, бо ж раніше мене це не дуже цікавило. Виявилось, Рома був кандидатом у майстри спорту з баскетболу та грав в університетській команді «Тигри». Що ж це круто, тут і не посперечаєшся.

 Рома постукав у наші двері рівно в оговорений час, наче до цього стояв під ними та відраховував секунди. 

- Привіт, дівчата! – він осяяв кімнату своєю посмішкою. – Ти готова?

- Звичайно, – посміхнулася я у відповідь.

Перед виходом Оксана по-змовницьки підморгнула мені, хоча я так і не зрозуміла, що то означало. Ми з Ромою вирішили поїхати у центральний парк розваг та відпочинку, а потім зайти випити гарячого шоколаду у кав’ярню неподалік від нього. 

- Як пройшли змагання? – запитала я.

- Як пройшов тиждень? – одночасно поцікавився Рома.

Ми розсміялися.

- Якщо чесно, я трохи скучив, – сказав хлопець. На його щоках з’явився легкий рум’янець.

- Я теж, – та це не зовсім правда. – І мені реально не подобається повертатися додому самій.

- Це ми легко виправим.

Ми з Ромою гуляли туманними алеями у парку, навколо пахло кавою та попкорном. Мені із ним було легко, не те, що з Марком. З тим доводилося контролювати кожний подих, кожне слово, кожний погляд… Рома ж був повною протилежністю. Він показав себе простим, щирим хлопцем, який не приховує своїх почуттів та постійно говорить те, що думає.

Кожна людина сприймається мною, наче непрочитана книга. Хтось схожий на романтичну історію, хтось на трилер, а траплялися й такі, що нагадували поетичну збірку. Все залежало від характеру особистості. Так ось, якщо Марка можна було порівняти з гостросюжетною драмою, повною інтриг, пристрастей та непередбачуваних поворотів, то Рома більше скидався на збірник легких гумористичних оповідань, що само по собі теж було не погано.

- Одного разу, я застряг на черешні, – розповідав він. – Це було на початку літа. Коли перші ягоди тільки почали червоніти.

- Та вони ж найсмачніші, – погодилася я.

- О, радий, що ти мене розумієш! Тож, йшов я додому і побачив черешню за двором у сусіда. Знизу вона була зелена, як бубон, але на верхівці – просто ідеальна. Я, не довго думаючи, заліз на дерево та почав жерти. Аж раптом чую – сусід вийшов. То такий сварливий дід, що не передати словами. Я причаївся, як та мавпа, сподівався, що він мене не помітить…

- Щось мені підказує, що він таки помітив, - почала сміятися я, бо й сама мала подібний досвід.

- Помітив, – зітхнув Рома. – Почав кричати на всю вулицю, а потім узяв дрючок і став замахуватися на мене… Я вирішив тікати, але відчув, що мій зад застряг між двома гілками. То була просто катастрофа…

Я вже заливалася від сміху, уявляючи ту ситуацію.

- Врешті, прибіг батько з бензопилою та спиляв одну гілку… Ото мені влетіло потім!

- Всі у дитинстві робили якусь дурню, – відповіла я, перевівши подих.

- Це трапилось цього літа, – додав Рома, червоніючи.

Ми проходили повз алею, де грала ретро-музика, під яку танцювали старигани. Одна бабця, наближаючись до нас у ритмі танго, запросила Рому, а той на диво легко погодився. Я з останніх сил намагалася не ржати, як кінь, коли вони закружляли у «пристрасному» танці, але таки не змогла втриматися, щоб не зробити пару фото.

Дуже скоро, в мене почали боліти вуста від постійної посмішки. Та мої веселощі перервав дзвінок від Марка. Я скинула його, бо до мене повертався Рома, але телефон дзвонив знову і знову.

- Чому ти не відповідаєш? – здивувався хлопець.

- Потім передзвоню.

Я нашвидкуруч написала Марку смс з проханням зателефонувати пізніше, але його це не зупинило. Поступово у мені наростала тривога. Я почала перейматися, що могло трапитися якесь лихо, якщо він не перестає набирати мене. Тому вибачилась перед Ромою і, відійшовши в сторону, підняла слухавку.

- Що сталося?

- Нічого. Де ти?

- Я зайнята. У тебе щось термінове?

- Де ти?

Марк починав виводити мене з себе.

- У Парку Горького. 

- Чудово, чекай мене біля центрального входу хвилин через… десять.

- З якого це дива? Я не сама, тож…

- На побаченні з качком, я пам’ятаю. Через десять хвилин.

- Ні.

- Це моє третє бажання.

- Воно почекає пару годин. – я потихеньку впадала у відчай. –  Зараз не можу.

Я вимкнула телефон та ледь втрималася, щоб не вилаятися. Мене зупинили лише діти, які поруч каталися на скейтах. Марк, у своєму бажанні зробити моє життя нестерпним, перевершував самого себе.

- Все нормально? – запитав Рома, помітивши злість на моєму обличчі.

- Так, все добре… Може підемо звідси?

- На колесо огляду? – запропонував хлопець, озираючись навкруги.

- Ні, я мала на увазі з парку.

- Добре, якщо хочеш, – він знизав плечима.

Мені хотілося втекти подалі від того місця, щоб Марк точно не знайшов нас. Та Рома, як на зло, звернув на найдовшу алею. Я не відразу помітила, коли він узяв мене за руку. Може тому, що від його дотиків моє тіло не скаженіло. І це теж мені подобалося. С Ромою було легко, так як і має бути.

Ми саме проходили крізь будиночок охорони, коли один із чоловіків у формі з емблемою парка зупинив нас.

- Вероніка Лісовська? – запитав він.

- Так…

- На вас чекають біля центрального входу.

Моєму здивуванню не було меж. Як, усе ж таки, багато можуть гроші! Я подивилася на свого супутника – той взагалі не розумів, що відбувається.