Частина 16

За мить Томмі вибіг у зал та стрибнув до мене в обійми.

- Ти прийшла послухати, як я співаю? – радів він. – Ми так довго сюди їхали! На великому автобусі, а Мішу знудило! Буе… бридота…. Ніко, ти як принцеса!

 Хлопчик намагався розповісти все і відразу.

- Дякую, малий, – я перервала потік його слів. – Ти дуже гарно співав! Бачив, люди аж роти порозкривали?

У залі стало тихо, здивовані погляди були спрямовані на нас з Томмі. Здавалося, що ми зацікавили оточуючих набагато більше, ніж усе що відбувалося до цього.

- Це її брат? – почулося десь із глибини кімнати.

- Я її друг! – вигукнув Том, насупивши брови.

До нас підбігла завідуюча. Вона вміло ховала паніку за солодкою посмішкою.

- Томіку, мій хороший, нам треба йди, – вона мертвою хваткою вчепилася у руку малого та потягла його за собою.

- Ще побачимось! – кинув на прощання хлопчик і зник за дверима сусідньої кімнати.

Через хвилину завідуюча повернулася, вона заходилася сипати навколо вибаченнями, наче трапилося щось страшне.

- Що то за малий? – спитав Марк, коли ведучий заговорив знову.

- Мій підопічний з дитячого будинку. Я навідую його вже три роки у якості волонтера. – пояснила я, сумно поглядаючи в сторону дверей, за якими сховали Томмі.

- Круто… ти молодець, – пошепки відповів він.

На сцену вийшов поважний чоловік, якого представили головним дизайнером будівельної компанії з дуже важкою назвою. Вона звучала якось на кшталт: «Трей-Мейд-Білд», але я навіть не намагалася запам`ятати це слово.

- За виручені гроші ми плануємо провести благоустрій подвір’я дитячого будинку, – почав він, здіймаючи хвилю оплесків. – Зверніть увагу на слайди. На цьому фото ви бачите пустир, на місці якого ми побудуємо ось такий фонтан. По усьому периметру будуть розставлені скульптури у вигляді сучасних мультгероїв,  на території з’являться газони, альпійські гірки…

- Що він несе? – обурилася я. – Які альпійські гірки?

- Ми маємо привчати дітей до естетики, а це можливо, якщо самі оточимо їх красою. – підвів підсумок дизайнер. Шквал схвального гомону заполонив кімнату.

На сцену викотили прозору скриньку для збору грошей і ведучий, вкотре поправляючи свій капелюх, почав заохочувати усіх до пожертв.

Злість наростала в мені, мов снігова куля. Ці люди не мали й уявлення, що насправді потрібно дітям. Впевнена, ніхто з них навіть не спілкувався з самими вихованцями інтернатів. Зустріч з Томом розбудила у мені борця за інтереси сиріт. А, може, я просто з’їхала з глузду…

- Що з тобою? – Марк виглядав занепокоєним. – У тебе такий вираз обличчя, наче ти зараз перетворися у Халка.

Раптово я відчула, що маю щось зробити. Надмірне хвилювання, закиди старшого Левицького, сотні злих перешіптувань за спиною змішалися у моїй голові, а потім перетворилися у цілковиту рішучість.

- Дай-но мені. – я забрала шампанське, який вертів у руках Марк. Випила його у три ковтки, і цим закріпила свою впевненість.

- Ніко? – хлопець, здавалося, вкрай перелякався.

- Вибач, – промовила я, відаючи йому пустий келих.

- Та нічого, мені не шкода…

- Я вибачаюся не за шампанське, – націлилася поглядом на сцену. – А за те, що зараз робитиму.

Я пробралася до сцени, зробила глибокий вдих та піднялася до мікрофона. На Марка старалася не дивитись, бо почуття до нього могли збити мене з думки. Ведучий був не на жарт збентежений, він явно не очікував такого, тому не встиг заперечити, коли я зайняла його місце.

- Всім привіт! – мій голос звучав у мікрофон, як передсмертні волання гарпії. – Мене… мене звуть Ніка.

Усі затамували дихання у передчутті справжнього шоу.

- Вам щойно розповіли про те, як вихованцям дитячого будинку необхідне дизайнерське подвір’я. Красиво звучить, чи не так? А тепер дайте мені відповідь: нащо воно їм впало? Той пустир, що ви бачили на фото – то єдине місце, де вони можуть пограти у колективні рухливі ігри, поводити хоровод, побігати… Там волонтери ставлять опудало на Масляну, ліплять з малими сніговиків. А яка користь з фонтану? Вони на нього подивляться, полізуть купатися та пити брудну воду, а вони це точно зроблять. Минулого тижня хлопці на спір дегустували калюжу, тож я знаю, про що кажу.

- Хто вона така?! – вигукнули із залу.

- Для вас я ніхто, – продовжувала я. – Та діти, котрих ви щойно бачили, близькі мені, як власні. Ви кажете «статуї з героями сучасних мультфільмів». Вони не дивляться сучасних мультфільмів. Ці діти ростуть на Мусі-Цокотусі, Вовчику-Братику та Колобку, бо у них є лише старі книжки, котрі були закуплені ще двадцять років тому. Мій друг Томмі… Так, той що обіймав мене. Він обожнює Людину-Павука. Але це тільки тому, що я сама подарувала йому комікси. Замість альпійської гірки у них є власний город, де малі вирощують овочі. Ви б лише бачили ті щасливі очі, коли вони розповідають про перші паростки, які прокльовуються із землі! А що вони вирощуватимуть на тій гірці? Каміння? Чи ви думаєте їм так потрібні ті газони, по яких, даю стопроцентну гарантію, нікому не дозволять ходити? Усе це нісенітниці. У дітей немає сезонного взуття, вони носять куртки, більші на три розміри. Канцелярські товари, здається, закупають лише волонтери. Томмі подарував мені малюнок на зворотній стороні господарської документації. Дівчатам не вистачає елементарних особистих засобів гігієни. І вже пробачте мене, - я звернулася до завідуючої, яка стояла бліда, як той мармур на стінах. – Та я знаю, що навіть зубна щітка у них буває одна на двох.

- Це не так. Не правда… - шепотіла, мов молитву, завідуюча.

Я лише посміхнулася, помітивши її присоромлене обличчя, і продовжила:

- Ви можете покласти свої гроші у цю прекрасну скриньку та підвищити прибуток будівельної компанії, а можете… Та зніміть ви, до біса, той дурнуватий капелюх, –  я підійшла до ведучого, забрала важкий циліндр та поставила його догори дригом на підлогу. – А можете пожертвувати гроші на те, що дітям дійсно потрібно. Волонтерська спілка педагогічного університету імені Григорія Сковороди закупить та привезе у дитячий будинок все необхідне. За кожну гривню ми звітуємо на сайті. І ще… - я відшукала поглядом Марка. - Вибач, що я таки усе зіпсувала.