Частина 15

Я готувалася до того вечора так, як ні до чого раніше у житті не готувалася. Здавалось, що майстри салону краси нанесли лоск на кожен міліметр моєї голови. Перукар майже дві години чаклувала над моїм волоссям і врешті змогла створити з нього зачіску у грецькому стилі. Візажист довго і нудно розмальовувала моє обличчя, щоб досягти «ефекту натуральної краси», як би парадоксально це не звучало. У кінці кінців на мене з дзеркала дивилася незнайома голлівудська зірка. Та на думці у тієї зірки було лише одне: «Хоч би мене не знудило від хвилювання».

Я усе ж одягла зелену сукню. На її фоні моє волосся здавалося ще яскравішим, наче смарагдовий колір був створений спеціально для рудих.

- Просто офігено, – похвалила Оксана, коли я була готова.

Як і домовлялися, Марк зателефонував о п’ятій вечора і сказав, що чекає надворі. Я спускалася сходами, ловлячи на собі здивовані погляди перехожих… і Оксани?

- А ти чого за мною йдеш? – я була настільки здивована, що забула про своє хвилювання.

- На Марка того подивлюсь, – без тіні збентеження відповіла вона.

Це виглядало настільки дивно та абсурдно, що у мене вирвався нервовий смішок. Та забороняти Оксані йти туди, куди вона хоче, я не могла. Нарешті ми спустилися на перший поверх. Там я, навіть, отримала схвальне: «Ти ба яка!» від Баби Яги, що можна було прирівнювати до найкращого компліменту.

Марк біля свого авто та озирався по сторонам. У смокінгу він виглядав настільки шикарно, що я б точно закохалася в нього у той момент, якби не встигла зробити це раніше. Він настільки вирізнявся серед хлопців з гуртожитку, що здавалося, ніби просто помилився будинком. Я відчула, як мої ноги підкошуються від хвилювання і ледь стримувалась, щоб не повернутися назад до себе у кімнату. Як ж мені хотілося зачинитися там, сховатися під ковдрою на ліжку і зависнути з цікавим фільмом, щоб забути про все не світі! Та було пізно, Марк помітив мене у дверях. Спочатку на його обличчі застиг подив, але потім він розчинився у схвальній посмішці.

- Ти дуже гарна! Я б тебе ні за що не впізнав… – захоплено промовив хлопець, коли я наблизилася до машини.

- А ти - просто майстер компліментів, – засміялася я.

За своєю спиною все ще відчувала присутність Оксани. Та й Марк помітив, що я не одна.

- Це моя сусідка Оксана, – представила я її. – Вона… вийшла подивитись на тебе.

- Так, – погодилась Оксана з серйозним виразом обличчя.

- Я - Марк.

- Знаю, – вона безсоромно обдивилася його з ніг до голови. - Що ж, удачі тобі…

Після цих слів Оксана розвернулася та пішла назад у будинок.

- Вона… - Марк намагався підібрати слова, щоб ввічливо описати сусідку.

- Прибулець. Чи агент під прикриттям, – допомогла йому я. – Сам Бог не в курсі, що робиться у неї у голові.  Тож не звертай уваги.

- А я думав, що твій мозок то хостел монстрів. Пісня така є… - пояснив він у відповідь на моє здивування. -  Про тебе, до речі.

- У тебе якісь дивні музичні вподобання.

Ми їхали вечірніми вулицями, плавно обганяючи автомобілі на своєму шляху. Марк постійно так косився на мене, що я врешті не витримала і запитала його:

- Що таке?

- Просто мені дуже приємно, що ти усе ж таки одягла цю сукню. Дякую.

- Ну… - я зніяковіла. - Будь ласка…

Ми дісталися оперного театру менш, ніж за пів години. Марку довелось залишити авто на сусідній вулиці, бо усі паркувальні місця вже були зайняті такими ж дорогими тачками. Біля входу гомонів одягнений у найдорожчі костюми натовп людей. То тут, то там бігали журналісти та відео-оператори. Наряджені жінки посміхалися на спалахи фотокамер, демонструючи свої сукні.

- Доброго дня! – до нас звернувся чи то адміністратор, чи то охоронець. – Ваші запрошення, будь ласка.

Марк віддав чоловіку дві листівки.

- Вам треба пройти у третю залу, – той показав рукою у лівому напрямку.

- Дякую, – кивнув Марк.

Ми пройшли крізь юрбу незнайомих мені хлопців та дівчат. Часом Марк зупинявся та вітався з кимось із них, потискав руку чи цілував у щоку. У відповідь на запитальні погляди зустрічних він представляв мене своєю подругою.

- Вальс танцюють лише незаміжні. - пояснював мені Марк. – Це стара традиція. Вона з’явилась ще за часів царської імперії. Так молодь може познайомитися з потенціальними чоловіком чи дружиною.

- Дуже зручно, – нервове напруження у мені наростало з кожною секундою. - Якийсь середньовічний Тіндер.

Я відчувала, що на мене скоса дивляться десятки пар очей. І практично усі вони належали дівчатам, які були готові у перший слушний момент напасти, наче хижі звірі. Ці погляди батогами хлистали по моїй шкірі і я, піддавшись почуттям, почала відверто панікувати. Нарешті у кімнату зайшов розпорядник заходу з рацією у руках та навушником у лівому вусі.

- Станьте, будь ласка, по парам перед дверима.

Усі, наче юрба дітей у дитячому садку, почали строїтися. Марк узяв мене за руку та двічі стиснув її, щоб підняти мій дух.

- Виходимо по черзі через три, два… один!

Усе завертілося, наче у тривожному сні. Моє хвилювання досягло апогею, бо я навіть не зрозуміла, коли ми встигли опинитися у головній залі. То було величезне приміщення, оздоблене у королівському стилі. Широкі мармурові колони, золота ліпнина на стінах, високі стрілчаті вікна – звалося, я перенеслася у часі. Позаду нас була оркестрова яма та невеличка сцена, де про щось розпинався ведучий. На нас дивилися сотні гостей, вони тримали у руках бокали шампанського та посміхалися. Десятки камер фіксували кожен наш рух, готові на все, щоб увіковічнити мій грандіозний провал. Заграла музика, і ми почали танцювати.

Я з усіх сил намагалась не впасти. Думала про спину, лікті, голову, ноги…

- Розслабся, -  ледь чутно промовив Марк, перекручуючи мене з однієї руки в іншу. – Це займе лише кілька хвилин.

- Я вже чула подібне від колишнього, – Господи, що я несла?