Частина 14

Час, який залишався до Балу, невпинно спливав. На щастя мій бос дозволив прогуляти один робочий день, а мама встигла прислати сукню з випускного.

- Я ж казала, що вона тобі ще знадобиться! – раділа мама, коли ми розмовляли по телефону. – А ти все продай, і продай.

- Ну після цього разу вже точно продаси.

- Подивимось.  

Пам’ятаю, як мама допомагала мені обирати ту сукню. Вона приділяла увагу кожній деталі, порівнювала тканину та перевіряла чи достатньо гарно блищать на сонці стрази. Мені ж хотілося одягнути щось максимально комфортне, і це її відверто дратувало. Не зважаючи на мої протести, батьки купили найдорожчу сукню, яка продавалася на міському ринку. Вони завжди купували нам найкраще, зводячи свої власні потреби до мінімуму.

Я на стільки хвилювалась перед майбутньою подією, що усі мої думки постійно зводилися до неї. Щоб не забути рухи, я практикувалася танцювати зі стільцем у коридорі гуртожитку. Та це виявилося поганою ідеєю, бо вже через кілька хвилин мене почали фотографувати та знімати на відео сусіди. Оксана ж, як остання зрадниця, не хотіла виступити у ролі тимчасового партнера і лише заливалася сміхом, спостерігаючи за мною.

Сусідка не відмовляла собі у задоволенні засипати мене порадами, тому переконала у необхідності нормальної зачіски і професійного макіяжу. Довелось записуватись до салону краси. На щастя, я встигла отримати перший аванс на роботі і мала на це гроші. У вівторок я повернулася з універу та помітила на своєму ліжку велику сріблясту коробку, перев`язану синьою стрічкою.

- Це твоє? – запитала я в Оксани, втомлено падаючи поряд.

- Ні це залишили тобі на вахті, – байдуже відповіла сусідка.

- Хто?

- Не знаю. Я вийшла за печивом, а коли поверталася, Баба Яга сказала забрати у кімнату, щоб воно не муляло їй очі.

Я з обережністю підняла кришку. Перше, що привернуло увагу – записка.

- «Ця коробка зможе стати тією особливою, про яку ти мрієш» – прочитала я.

- І все? – Оксана відсунула ноутбук за яким, як завжди, дивилася серіал. – Більше нічого не написано? Що за фігня, нащо тобі коробка? Ти ж не кішка…

- Ні… – я розпливлася у дурнуватій посмішці. – Це від Марка.

Як виявилося, у коробці лежала сукня. Я дістала її, та ледь не обомліла. Вона була зшита з легкої, мов павутиння, тканини та грала на сонці усіма відтінками смарагдового. Корсет прикрашала ажурна аплікація з мережива, розшита чорним камінням. Чарівний візерунок підіймався до плечей та сходився у одну картину на шиї. Нічого гарнішого я в своєму житті не бачила.

- Приміряй скоріше! – квапила мене сусідка.

Я швидко скинула з себе одяг. Тремтячими руками, бо дуже боялася пошкодити той витвір мистецтва, розстібнула блискавку та пірнула в обійми ніжного шовку. Сукня ідеально сиділа на моїй фігурі. У порівняні з нею випускний наряд здавався жебрацьким.

- Ти наче Диснеївська принцеса, – з неприхованим захватом видихнула Оксана.

Я спробувала роздивитися себе у невеличке дзеркало на дверцятах шафи.

- Почуваюся так… - посмішка спала  мого обличчя. - Так наче вкрала чужий одяг.

Я зняла сукню та обережно склала її назад у коробку. Це була не моя річ, вона з іншого світу, для іншої дівчини. Такий одяг не підходить тій, котра живе з тарганами (та Оксаною) у гуртожитку, вона створена для леді. Такої, як Лаура, наприклад.

- Ти дурна чи що? – Оксана, здавалося, образилась.

- Ти не зрозумієш. Я просто не можу одягнути її… До того ж у мене є своя власна. Марк хоче показати, що має право вирішувати за мене навіть це. Але у нього не вийде.

- Ніка, послухай мене! Ти збила машиною чувака, зламала йому ребра, а він натомість дарує тобі вечірню сукню!

- І босоніжки.

- Тим паче. А ти ще воротиш носом та відмовляєшся. Я не знаю, може від удару головою, але він запав на тебе.

Якби ж вона знала, що все якраз навпаки…

- Він купує цей одяг, щоб поруч із ним була гарна лялька. Це підкреслює його власний статус.

- Я так не думаю.

- Ти не знаєш його так добре, як я.

Я була впевнена у своїй позиції. Відчуття власної гідності завжди стояло у мене на першому місці. Я вийшла з кімнати і зателефонувала Марку, аби виказати йому все, що я про це думаю. Після трьох довгих гудків він підняв слухавку.

- Відчуваю, що ти знову чимось невдоволена, - промовив він.

Я завмерла, не очікувала почути подібне. Слова, наче зграя горобців,  вилетіли з голови.

- Так, тобто ні… - почала ліпити речення до купи. - Слухай, у мене є сукня. То ж ти дарма прислав мені іншу.

- Тобі не сподобалося? – у голосі Марка почулося розчарування.

- Сподобалася, але я не потребую гуманітарної допомоги. Чи ти боявся, що я приїду спортивному костюмі? У мене є одяг і я сама….

- Чорт забирай! Чому ти така вперта? Інша на твоєму місці стрибала б від радості.

- А тобі ніхто не забороняв покликати іншу. І не кричи на мене!

- Ти візьмеш ту грьобану сукню, одягнеш її на себе та станцюєш довбаний вальс. - ну це вже ні в які рамки не лізло.

- Ти не можеш мені наказувати. У бажанні сказано було лише про вальс. І повторюю: не розмовляй зі мною у такому тоні,  чортів мажор.

- Я тебе попереджав не називати…

Я натиснула на червону кнопку та кинула слухавку. Мене накрив вихор змішаних почуттів… образа, злість, жалість і відраза до себе. Чортові гормони!

Від нервів рятувала лише робота, бо там я могла відволіктися та не думати про те, яке пекло чекає на мене наступного дня. До речі, я настільки звикла повертатися додому з Ромою, що того вечора, йдучи темною вулицею, почувалася незахищеною та здригалася він кожного шороху. До гуртожитку залишалося пройти кілька сотень метрів, коли позаду мене загальмував автомобіль. Від страху я ледь не кинулася навтьоки, та мені вистачило хоробрості обернутися.

- Що ти тут робиш? – здивувалася я, коли розгледіла, що за кермом був Марк. Він зупинив авто та вийшов на вулицю.