Частина 13

Харків виявився дуже підступним містом. Він зрозумів, що мене не перемогти безгрошів’ям та дрібними проблемами, тому вирішив давити морально. А чому б і ні? Ганебні історії про мене розповсюджувалися зі стрімкою швидкістю. Вони почали обростати новими подробицями, доповнилися незнайомими іменами та абсурдними фактами. Просто неймовірно, як швидко Харків зміг зробити з мене дівчину легкої поведінки.

Одного ранку я прокинулася та зрозуміла, що більше не можу терпіти. Настав час покінчити з тим брудом раз та на завжди.

- Може скажеш Петру, що напишеш заяву до поліції? – пропонувала Оксана. – Є якась стаття за наклеп?

- Не знаю. Та й навряд таке налякає його… Тут потрібна важка артилерія.

Я вирішила не доводити тому покидьку свою невинність - він би все одно не повірив. Прийняла інше рішення - піти у ва-банк. Свій план я готувала кілька днів поспіль, поки не довела його до ідеалу. Перевдягнувшись у найпристойніший свій одяг, я розпустила волосся (це додавало впевненості) та густо нафарбувала очі чорною тушшю для вій.

Оксана спостерігала за мною з відкритим ротом. Я й сама жалкувала, що вона зможе побачити лише мою підготовку до основного дійства. Та узяти її з собою не могла, бо ж переконливість грала вирішальну роль.

- У мене є одне прохання до тебе, – звернулася я до сусідки. – Мені треба, щоб ти перевірила чи вдома Петро.

Оксана кивнула та з виразом обличчя, як у крутого хакера з голлівудського кіно, почала клацати мишкою перед монітором.

- Вдома, він зараз онлайн з комп’ютера, – відповіла вона, розвертаючи до мене ноутбук.

- Чудово.

 Я дістала з полички, де ми зберігали спеції, пакетик з червоним перцем. Посипала трохи на пальці та… протерла ними очі. Ефект був просто ідеальним. З очей моментально потекли сльози, туш розмазалася по щоках, а я стала схожа та ту, що гірко проплакала кілька годин поспіль.

- Що ти, в біса, робиш? – запанікувала сусідка.

- Мені потрібні сльози, – відповіла я. - Побажай удачі.

- Таки дах поїхав… - промовила Оксана, проводжаючи мене поглядом.

Я рішуче вийшла з кімнати та у кілька кроків подолала відстань до дверей свого головного ворога.

- Хлопці, вийдіть будь ласка, – почала я, побачивши, що він вдома не один. – Мені треба поговорити з Петром. Швидше!

Його сусіди переглянулися. Напевно, я мала лякаючій вигляд, бо вони залишили нас наодинці без зайвих питань.

- Що ти від мене хочеш? – запитав брехун, ліниво відкинувшись на спинку крісла перед комп’ютером. – Я не звик мати справу з такими, як ти.

Раз… два…три…шоу починається!

Я ухопилася рукою на серце та зі співчуттям подивилася на хлопця.

- Пробач мене, Петро! Пробач, будь ласка! Мені так шкода… Не треба було мені…

- Ти це про що, – він насторожено випростався.

- Мені дуже шкода…

- Та що таке?

- Ти був правий щодо мене! Я правда збила людину, то був син одного впливового чоловіка. Так сталося, що той сильно вдарився головою, йому зробили купу операцій на мозку, ледве врятували… Звичайно я не мала грошей, щоб оплатити лікування… Мені погрожували в’язницею, могли посадити на п’ять років… Тому я погодилася відпрацювати борг.

Мені вдалося заволодіти увагою Петра.

- Я так і думав! – переможно вигукнув той.

- Так… ти перший про все здогадався. Я стала рабинею… Це було так важко. Але ще важче мені було тут, у гуртожитку, де усі про це дізналися. Я була така ображена на тебе, тому… О, пробач мене! Я розповіла йому, про тебе. Просто не втрималася…

- Що ти зробила?

- Той чоловік… він збирається балотуватися у мери на наступних виборах. Він дуже цінує свою репутацію, тому присікає будь-які плітки про себе. Можеш лише уявити його реакцію, коли він про все дізнався. Така інформація – це хрест на кар`єрі! – я шморгнула носом. Перець пік до дідька сильно. -  Він вирішив не боротися з компроматом на себе, а… Мені так шкода! Він захотів знищити його джерело.

Петро підскочив на ноги та почав нервово кружляти по кімнаті.

- До чого ти хилиш? Я ж навіть його імені не знаю! Що я такого розповідав…

- Конкурентам не треба імен, щоб скласти два плюс два. – продовжувала брехати я. – Вони, коли знадобиться, нариють яку завгодно інформацію. А завдяки тобі це буде не важко зробити.

- І що тепер? – від пихи Петра не залишилося і сліду. Його маленькі очі почали перелякано бігати по сторонам.

- Я боюсь, що ти не доживеш до Нового року. – завдала я вирішальний удар і почала голосно завивати, наче побиваюся від горя. – І твоя кров буде на моїх руках…

- Ні! Я… Я втечу! Я звернуся до правоохоронців!

Я скептично посміхнулася.

- Ти дійсно думаєш, що у нього немає своїх людей серед поліцейських? То страшна людина... Вони знайдуть тебе, куди б ти не пішов, що б ти не робив. Його найманці навіть зараз чергують біля гуртожитку.

Оскара мені! Терміново.

Хлопець тремтячими руками відсунув фіранку та поглянув у вікно. У стані шоку він прийняв випадкового перехожого за шпигуна, тому прожогом кинувся мені у ноги. Я не очікувала, що його реакція буде настільки яскравою, тому з останніх сил трималася, аби не виказати себе.

- Що мені робити? Ніко, скажи!

- Не думаю, що ти можеш врятуватися…

- Я все виправлю! Обіцяю. Я напишу спростування до усіх своїх постів у соцмережах. Я розкажу всім, що помилявся… Ніхто більше і слова про тебе не пискне. Чесно!

- Я можу спробувати поговорити з ним…

- Будь ласка!

- Не знаю, чи можна вірити тобі, Петро. Ти ж таке брехло.

- Благаю, я не думав, що все може обернутися таким чином…

Я співчутливо погладила його по плечу. 

- Я теж не думала, але ми живемо у страшні часи.

- Все виправлю… - повторював хлопець. - Ось прямо зараз…

- Я піду зателефоную йому. Дізнаюся, що можна для тебе зробити. А ти поки сідай до комп’ютера і видаляй усе те лайно, яке встиг написати про мене.