Частина 12

- Просто переночувала? – дивувалася Оксана, поки я поспіхом збирала по кімнаті блокноти з конспектами та кидала їх у сумку. – На іншому ліжку чи як?

Вона очікувала більш захоплюючу серію мого життєвого серіалу, і до останнього сподівалася, що я просто приховую дрібниці.

- Ну а де ж? Ти не бачила жовтий маркер?

- Ви обоє або дурні, або занадто виховані… - продовжувала вона, ігноруючи моє запитання.

- Що ти маєш на увазі? – я зупинилася. – Знаєш, мені достатньо того, що кожен другий і так вважає мене повією, то ж не треба розбурхувати полум’я ще дужче. Я просто спала, у іншій кімнаті.

- Та добре… Чого ти відразу накинулася?

- Бо всі ці розмови про мене вже у печінках сидять… Увесь гуртожиток обговорює з ким і коли я спала. Ти навіть не уявляєш, які цікаві версії я інколи чую. Хоч би хто здогадався, що це брехня і брехнею поганяє.

- О, до речі про це… Тобі приписали роман з місцевим депутатом. – обережно додала сусідка.

- Клас!

У мене не було часу продовжувати цю балаканину, адже я знову запізнювалася на пари. Тому швидко привела себе у порядок та побігла на заняття.

Лекція по філософії виявилася настільки нудною, що я навіть не намагалась уловити її зміст. Важко було уявити, як складати іспит з предмету, який і слухати болісно. Я роздивлялася аудиторію, роблячи вигляд, що зосереджено обдумую почуте, та ненавмисно зустрілася поглядом з Машею. Після нашої останньої розмови вона узяла звичку сідати поодаль від мене та уникати діалогів сам на сам. Я вже не тримала на неї зла, та подругою більше не вважала. А ось і хвилинка філософії від Вероніки Лісовської: вибачаюсь за плагіат, але жіноча дружба – то повна фігня. Машка була поруч поки, нам було весело та комфортно разом. Тільки-но на шляху нашої дружби стали випробування – її як вітром здуло. Залишалося тільки одне – не думати про образи, а намагатися зберегти щасливі спільні спогади.

- А тепер запишемо постулати філософії прагматизму! – промовила викладачка, протираючи свої окуляри хустинкою.

Зал, за виключенням кількох відмінниць у першому ряду, стомлено зітхнув. Усі записали незрозумілі речення, які звучали наче старовинне закляття, і знов поринули сонну мовчанку. Здавалося, що та пара не закінчиться ніколи у житті. Проте, поки до нас намагалися донести сутність буття я змогла вигадати історію, яка втамувала цікавість Роми.

- Мене, як волонтера зі стажем, запросили на благодійний захід, що відбудеться наступної середи. Але там усі мають танцювати вальс і у партнери я отримала Марка. Тому ми і мали тренуватися. – пояснювала я пізніше.

- А яке відношення до благодійності має він? – не вгамовувався Рома.

- Та він просто танцюрист, – відмахнулась я. – Бальник.

- І ви просто танцюєте?

- Так.

- Це добре, – Рома зітхнув з полегшенням. – Мені треба поїхати на змагання. Повернуся аж через десять днів.

- Ого… - на справді я зраділа цьому.

- Та я турбуюся через… - хлопець трохи зашарівся. – Я боюсь, щоб той бальник вкраде тебе прямо в мене з-під носу.

Мені захотілося провалитися під землю. І якомога глибше, заховатися під шаром корисних копалин. Ця розмова набула такого змісту, який я зовсім не очікувала. Я запанікувала та почала вигадувати, як змінити тему.

- Не підходьте, будь ласка, до того тренажера! – вигукнула, щоб заповнити незручну паузу. – Йому треба відпочити…

Чоловік з пляшкою води у руках подивився на мене, як на ненормальну. Він не розумів, якого чорта, лава для жиму має відпочивати.

- То ж я хотів, щоб ми вибрались кудись удвох, коли я повернусь… - не замовкав Рома.

- Хороша ідея! – погодилась я. Хоча не була впевнена, що це взагалі варто робити.

Рома у піднесеному настрої повернувся до тренування, а я сховалася за своєю стійкою та намагалася до кінця зміни не показуватись йому на очі.

Під вечір до мене підійшов той самий Григорій Круп. Він посміхнувся, демонструючи два ряди ідеально рівних зубів.

- Привіт, красуне! – привітався він. Мені стало ніяково від неочікуваної уваги. – Не наллєш мені води?

- Так… звичайно.

Зблизька старий виявився ще цікавішим. З нього вийшов би чудовий дідусь – онуки могли б розглядати його тіло замість книжкових ілюстрацій. Там були демони, годинники, з яких вистрибують коні, міфічні птахи і шестерні від дивних механізмів.

- Як тебе звати? – запитав він.

- Вероніка.

- Яке стародавнє ім’я. Так звали жінку, котра витерла піт з обличчя Ісуса Хреста, коли його вели на Голгофу… – він засміявся, помітивши, як округлюються мої очі. - Та то все маячня собача! А що дійсно правда – так це те, що ти просто неперевершена. Мабуть думаєш, чому цей старий пень пристає до мене?

- Чесно кажучи, так.

- Люблю щирих дівчат. У наш час це рідкість… Я давно спостерігаю за тобою, можливо ти помічала. Так ось, мені б дуже хотілося побачити твоє обличчя на рекламному щиті свого салона. Ми могли б набити тобі щось ніжне на шиї, можливо рослинний орнамент… У поєднанні з твоїм волоссям… Це виглядатиме казково.

- О… - мені, звичайно, було приємно почути подібну пропозицію, але робити тату, ще й на такому місці, як шия – ні за що. Від однієї думки про подібне мені ставало зле. – Це неочікувано.

- Так, але ти, все ж таки, обдумай мої слова. – старий узяв зі стола ручку та написав номер свого мобільного на рекламній листівці. -  Можеш загадати будь який гонорар. Я свого роду митець і, здається, знайшов собі музу.

- Дякую…

Круп допив воду та повернувся до тренування, а я запхала листівку до гаманця, хоча і розуміла, що ніколи нею не скористаюся.

Я нарешті змогла вивчити танець, тому більше не відвідувала ненависні тренування. Рома, як і обіцяв, поїхав з міста і то було просто чудово, зважаючи на те, що плітки про мене наростали одна на одну, як листя капусти. Я з останніх сил намагалася не звертати них уваги, та чим далі, тим важче мені то давалося.