Частина 11

Небо затягнуло густими чорними хмарами, не видно було жодної зірки. Час від часу обрій освічувала блискавка, а за нею розривав тишу грім. Здавалося, наче сам Перун гнівався у своєму небесному царстві. Погода чудово описувала мій настій. Я щиро сподівалася, що Рома встиг дістатися гуртожитку до початку зливи.

- Ми можемо увесь вечір дивитися у вікно або нарешті почнемо тренування. – квапив мене Марк. – До речі, взуй це. Тобі потрібно звикати до того взуття, у якому будеш на балу.

Він простягнув мені коробку. Я відкрила її та побачила пару босоніжок на підборах.

- Я сама можу купити собі взуття, – сказала я, повертаючи подарунок назад.

Марк закотив очі:

- У секондхенді за сорок гривень?

Це прозвучало вже зовсім образливо. 

- Не обов’язково, – обурилася я.

- Я просто не хочу, щоб ти виглядала там, як…

- Як хто?

- Не важливо. Просто одягни те, що я тоді дам і все. Невже це так важко?

- А невже важко бути не таким зверхнім?

- Я не зверхній.

- Як півень.

- Добре, - хлопець підняв руки догори. – Я можу бути трохи різким. Просто на мене звалилася купа проблем, не враховуючи тебе. То ж давай почнемо вже.

Я, все ще ображаючись, взула босоніжки. Вони виявилися на диво зручними. Не дивлячись на високі підбори, ноги зовсім не відчували навантаження. Мені було страшно навіть уявити, скільки може коштувати пара такого взуття.

- У мене є ідея, як швидше навчити тебе, – вираз обличчя Марка не віщував нічого хорошого. – Я зараз.

Він зник за дверима сусідньої кімнати, наскільки я розуміла – спальні, та повернувся за мить, тримаючи у руках чорну краватку.

- Я зав’яжу тобі очі, – сказав він, обходячи мене.  – Так ти зможеш навчитися довіряти мені під час танцю.

- О ні… Це погана ідея… - мені стало не на жарт страшно. – Так я знову покалічу тебе та відправлю у лікарню. Чи сама уб’юсь.

- Нічого з тобою не трапиться.

Марк став позаду мене. Він прибрав з мого чола пасмо неслухняного волосся. По шкірі відразу пробігли мурашки і я ледь стрималася, щоб не здригнутися.

- Закрий очі.

- Я сама можу надіти пов’язку! 

- Звичайно. Закрий очі, – Марк знову увімкнув режим ігнорування чужих слів.

Я була занадто стомлена, щоб сперечатися з ним. Знову сперечатися. Тому і послухалася. Поверх повік опустилася прохолодна тканина, і я поринула у темряву. Здавалося, що усі мої відчуття стали у кілька разів сильнішими. Гроза гриміла в одному ритмі з моїм серцем, а блискавка, наче проскочила крізь вікно і проходила по всьому моєму тілу щоразу, як я відчувала дотик Марка. У кімнаті залунала мелодія вальсу і вже за мить мене кружляло, мов у вихорі.

- Припини думати про ноги, – скомандував Марк, я відчула його тепле дихання на своєму чолі.

- Припини командувати або неси другу краватку, і запхай її собі у рота.

Марк ледь чутно засміявся, а я, усе ж таки, спробувала зробити так, як він сказав. Подумки порахувала до п’яти та просто піддалася усьому, що зі мною відбувалося.

На диво, це дійсно допомогло. Я спробувала розслабися і зрозуміла, що вже не смикаюся у сторони, не дивлюся собі під ноги та перечіпаюся через них. Згодом мені навіть почало подобатися те, що можна було сліпо слідувати за іншою людиною, і при цьому почуватися у повній безпеці. Сором`язливість та невпевненість зникли, а я й не помітила, як почала посміхатися, отримуючи насолоду від танцю. Раптом яскравий спалах освітив простір довкола, а за ним послідувала цілковита тиша. Мені знадобилася хвилина, аби зрозуміти, що у квартирі пропала електроенергія.

- Це старий будинок, – сказав Марк, вмикаючи на телефоні ліхтарик, - Таке часом трапляється.

За вікнами водопадом ринув дощ. Його шум заполонив усю кімнату. Я зняла пов’язку та поглянула у вікно. Центральна вулиця міста опинилася у темряві, не працювали навіть ліхтарі. Вони похили голови та мерзли, бідолашні, під льодяною зливою.

- Мабуть, сталася якась аварія… - припустила я.

- Мабуть, – байдуже погодився Марк. – Давай пройдемо усе ще раз і все.

- Без музики? – здивувалась я.

- Так.

Цього разу я не закривала очей. У кімнаті було і так достатньо темно. Я майже не бачила Марка, лише уловлювала його обриси. Серце калатало у такт нашим рухам і цей звук чудово замінював цілий оркестр. Вперше у житті, мені було комфортно під час парного танцю. Можливо, завдяки цьому останнє коло, хоч і без музики, вийшло практично ідеальним. Коли ми нарешті зупинилися я відчувала себе настільки втомленою, що буквально валилася з ніг. Годинник показував початок другої ночі.

Я уявила, злість вахтерки, коли повернуся додому. Вона і так була еталоном зла – не дарма ж її прозвали Бабою Ягою, а підйом посеред ночі навряд чи додав би їй гарного настрою. Назрівав грандіозний скандал. Та ще більше мене турбувало інше – спочатку треба було дістатися до гуртожитку і не втопитися по дорозі. Метро вже не працювало, міський транспорт не ходив. Внутрішній єврей у мені ридав гіркими сльозами, так я все ж прийняла рішення викликати таксі.

- Вибачте, через погодні умови водії відмовляються брати замовлення. – «обрадувала» мене диспетчер.

- Я теж не повезу тебе по такі погоді, – сказав Марк, визираючи у вікно. – Там просто армагедон. Лишайся тут.

Він виглядав повністю спокійним, а ось мене ця пропозиція вразила настільки сильно, що я вклякла на місці. 

- Ні… - мені і на думку не спадало залишатися. Я почувалася настільки чужою у тій квартирі, що навіть зайва година там здавалася вічністю. – Ні, дякую. Злива закінчиться і приїде таксі.

- Ніко, можна задати тобі одне питання? – Марк направив промінь світла мені в обличчя. – Ти можеш хоч інколи не сперечатися?

- Можу, - мружачись, відповіла я.

- То ж, будь люб’язна, продемонструй це. Я пропоную тобі просто переночувати у мене, і ти сама розумієш, що це найкраще рішення. Твоя безмежна впертість не дозволяє погодитись.