Частина 10

О десятій ранку я була біля квартири Марка. Мені знадобилася ціла вічність, щоб набратися хоробрості та, усе ж таки, натиснути на дзвінок. Двері відчинилися не відразу, наче поганець навмисно змушував мене довше «насолоджуватись» передчуттям повного провалу.

Нарешті він впустив мене в середину. Я озирнулась по сторонам, аби переконатися, що цього разу точно не зустрінусь з його колишньою. На щастя її слідів я не помітила, а ось інше впало у око: усі меблі з вітальні були розсунуті до стін, а пухнастий килим стояв скрученим у кутку. Вітальня перетворилася на імпровізовану хореографічну студію.

- А хто мене вчитиме? – запитала, блукаючи по кімнаті.

- Я.

У мене пересохло у роті. Я, звичайно, готувалася до того, що виглядатиму посміховиськом. Але одна річ – перед вчителем танців, а інша – сам на сам з Марком.

- Щось мені погано… - я сказала чисту правду.

- Давай без паніки, – хлопець узяв з моїх рук рюкзак та кинув його у крісло. – Все буде нормально.

Він під’єднав телефон до колонки та увімкнув якусь знайому з дитинства мелодію.

- Тобі лише потрібно тримати рівно спину і слідувати за мною, – почав Марк, підходячи до мене. – Ліву руку поклади мені на плече.

Я послухалася. По моєму тілу відразу прокотилася хвиля паніки. Не знаю, чи вийшло приховати її, та відчуття, ніби я торкаюсь чогось забороненого, не давало мені спокою.

- А праву руку дай сюди, – він поклав мою долоню поверх своєї. – І стань ближче.

Я зробила маленький крок на зустріч.

- Ще ближче.

Я посунулася ще. Тепер ми стояли настільки близько один до одного, що крізь футболку я могла розгледіти тугу пов’язку на ребрах Марка. Від нього віяло теплом, воно огортало мене, наче ковдра. Думки знову розбігалися, а мені вартувало великих зусиль, щоб зібрати їх до купи.

- Тепер повільно слідуй за мною.

Він зробив стандартний вальсовий квадрат, який я, на щастя, пам’ятала зі школи.

- Ти зараз вивихнеш мені плече, – сказав Марк, продовжуючи вести.

- Вибач, – від страху я трималася за нього, наче потопаюча.

Одна мелодія змінювалася на іншу, а урок ніяк не закінчувався. Періодично вальс переривався вхідними дзвінками на мобільний, які Марк уперто ігнорував.

- Може відповіси? – врешті не витримала я.

- Це з роботи, - покачав головою хлопець. - Я попереджав їх.

Ми зробили ще одне коло по вітальні, лише тоді Марк дозволив зробити паузу.

- Знаєш, чому в тебе не виходить? – сказав він, вимикаючи музику.

- Чому?

- Бо ти занадто напружена. Таке враження, наче ти постійно чекаєш, що з сусідньої кімнати вискочить маніяк.

- Я попереджала, що легко не буде.

Марк пішов на кухню та приніс звідти пляшку води. Я жадно кинулася пити, бо за півгодини вальсу втомилася, наче пробігла марафон. Марк із посмішкою спостерігав за мною.

- А чому ти так добре танцюєш? – спитала я, прикладаючи прохолодну пляшку до лоба.

- Мама мріяла, щоб я займався бальними танцями. Тому у три роки віддала мене на секцію, і усе це затягнулося до дев’ятого класу.

- Тобі не подобалося?

- Просто я хотів займатися іншим.

- Футболом? – я відчувала, що зачепила болючу тему.

- Так, – коротко відповів хлопець.

- Ти будеш продовжувати, коли повністю одужаєш?

- Не знаю, усе не так просто. У моєму віці випадає не багато шансів стати професійним гравцем. А я пропускаю матч і відкладаю тренування на місяць. Скоріш за все це жирна крапка на моїй футбольній кар‘єрі.

- Ні! – спалахнула я. – Так не можна. Потрібно боротися. Ти так кажеш, наче тобі вже сорок років!

- Давай ти не будеш повчати мене, – у голосі Марк чулося роздратування.

- Буду. Бо я не хочу прожити усе життя, розуміючи, що позбавила когось можливості займатися тим, про що він мріяв.

- То твої проблеми, – відказав хлопець у надії, що після цього я нарешті замовкну. – Перерва закінчилась.

Він потяг мене за руку на середину кімнати. Наступне коло вальсу далося ще складніше, ніж попереднього разу. Марк постійно штовхав мене уперед, наче хотів показати цим, що у даній ситуації він лідер. Я втрачала контроль над своїми ногами та часто перечіплялася так, що врешті ледь не впала.

- Ти ніколи не навчися танцювати, якщо не почнеш довіряти партнеру! – нерви Марка були на межі.

- А, як можу довіряти тобі, коли ти психуєш?

- Я не психую.

- Ага, я бачу.

Я вивільнилась з його рук та, проігнорувавши невдоволений погляд, сіла в крісло. Опинившись на більшій відстані від Марка, я змогла спокійно дихати та вгамувати серце, яке працювало у ритмі важкого року.

- Тобі все одно доведеться навчитися, - Марк опустився на підлогу та допив воду з моєї пляшки. –  Якщо, звичайно, ти не хочеш осоромитися перед купою людей.

- Я з тією «купою» маю провести лише один вечір, а потім ніколи в житті не перестрінусь. А ось ти ризикуєш виглядати клоуном у своєму оточенні. Тож, поки є час, можеш кинути цю затію та знайти когось більш підходящого.

- Ти звинувачуєш мене у тому, що я швидко опускаю руки, а сама робиш те саме.

- О ні… Я навпаки до останнього не здаюсь. Бо ж моя ціль – не брати участі у вашій вечірці.

- Але ти все одно зробиш це, – Марк виглядав аж занадто самовпевненим. – Я так сказав.

- Ти нестерпний! – я жбурнула у нього декоративною подушкою з крісла.

Негідник спіймав її, підклав собі під голову та, закинувши нога за ногу, вмостився на підлозі. Це ще більше вивело мене з рівноваги. Доводилося прикладати титанічні зусилля, щоб не кинути у нього ще й крісло.

- Завтра і післязавтра зранку я буду зайнятий, – вивчаючи стелю говорив Марк. – Будеш тренуватися у середу після обіду.

- Не буду, я працюю.

- Будеш.

- Ні!

- До котрої ти працюєш?

- До десятої ночі.

- Чудово, попереду уся ніч. Напишеш мені потім адресу, а заїду по тебе.