Частина 9

Марк

- Тут гарбузовий суп, – промовив кухар, вказуючи на запаковану їжу з готельного ресторану. – А там салат та паста. Обережно, бо гаряче.

Я забрав їжу, та вийшов з готелю через чорний хід. Не хотілося по дорозі зустріти ще когось з персоналу. Батьки більше не жили разом, тато зняв квартиру, де оселився зі своєю коханкою, а мама залишилася у нашому домі. До неї я і поспішав.

Двері були відчинені, вітер гуляв по будинку, здіймаючи штори до самої стелі. Вітальня виглядала так, наче у ній побував торнадо. На підлозі блищало розбите скло, килим біля дивану був вкритий червоними плямами від вина, пляшки з-під якого лежали поруч. На журнальному столику були розкидані купи паперів, а крісла ховалися під горами брудного одягу. Я виріс у цьому будинку, але ніколи не бачив його у такому стані. Мама навпаки вирізнялася педантизмом і могла звільнити прибиральницю, якщо та залишала розводи під час миття вікон. Я зазирнув у кухню і переконався, що разом із батьком вона вигнала і всіх помічників по господарству.

- Мам? – покликав я, але відповіді не було. – Ти тут?

Мені стало моторошно. Невідомо, що вона могла скоїти у такому стані. В голову полізли найстрашніші версії. Я швидко обійшов усі кімнати, але мами так і не знайшов. Вже хотів набирати її на мобільному, аж раптом помітив якийсь рух на задньому дворі. Я кинувся туди.

- Марк… - мама сиділа у плетеному кріслі з черговим келихом вина у руці.

Вона виглядала безпомічною, наче з людини за раз висмоктали всю життєву енергію. Мішки під очима, повна відсутність косметики, а волосся перетворилося у засалені пасма навколо обличчя. Ненависть до батька запалала у мені з новою силою. Тільки він був винним у тому, що трапилося з мамою.

- Давай зайдемо у будинок. – почав я, забираючи в неї алкоголь. – Я привіз тобі поїсти.

- Краще б випити привіз… - похнюпившись, додала вона.

Я нахилився й, закинувши її руку собі на шию, допоміг підвестися.

- Ти не повинен доглядати за мною, – протестувала мама, коли я розставив перед нею їжу. – Зі мною все нормально.

- Це, по-твоєму, нормально? – вказав на купу порожніх пляшок. – Коли ти востаннє виходила з дому?

- У мене немає такої потреби.

З однієї сторони мені було шкода маму, з іншої – неприємно бачити її такою. Щоб відволіктись я почав прибирати навколо.

- Облиш… - вона розсіяно махнула рукою. – Я сама, але потім… Щось голова болить.

- Може вона болить через те, що ти вже тиждень пиячиш?

- Може, – вони знизала плечима. – Ти мене зневажаєш. Зізнайся.

Я опустився на край дивану та подивився у її затуманені очі.

- Тебе - ні. Я зневажаю батька, бо це через нього ти страждаєш. А найбільше мене бісить те, що він зовсім не відчуває провини! Живе у своє задоволення, поки ти тут… Мам, тобі треба взяти себе в руки.

- Намагалась, але треба готувати документи на розлучення. Я вже мовчу про розподіл майна… Тільки б журналісти не дізналися.

- Нехай дізнаються! Може, хоч тоді йому стане соромно.

Мама раптом схопила мене за руку.

- Тільки не це! Ми маємо тримати язик за зубами, бо від цього залежить репутація всього нашого бізнесу. Мережа готелів Левицьких завжди позиціонувалася, як родинна справа. Думаєш такий скандал піде нам на користь?

- Як тобі вдається навіть зараз думати про готелі?

- Річ не тільки в готелях, синку. – вона відвернулася до вікна. – Ми публічні люди, тому зобов`язані виглядати належним чином… Ти маєш триматися, наче нічого не сталося. Не треба сварок і обвинувачень, май гордість.

- Думка оточуючих – це останнє, що мене зараз турбує, – зізнався я.

- Тоді роби це заради мене. Покажи, що у нас все нормально, що ми продовжуємо жити, як і раніше. Тільки, мабуть, обмеж спілкування з пресою під час Осіннього балу.

Я ледь не впустив купу склянок, які встиг зібрати зі столу.

- Я вирішив цьогоріч не йти туди.

Мама обернулася до мене й подивилася так, наче я дав їй ляпаса.

- Але ти зобов`язаний! Такі традиції…

- Це дурня. – стояв я на своєму.

- Марку, я тебе дуже прошу, хоч ти засмучуй мне. У ньому треба взяти участь, бо відмова сприйматиметься мерією, як особиста образа. Подібні відносини варто підтримувати, не зважаючи ні на що.

- І знову ти піклуєшся про бізнес.

- Я піклуюся про твоє майбутнє!

Я зрозумів, що сперечатися не має жодного сенсу. До того ж не хотілося зайвий раз тривожити маму, коли вона переживала найважчий період свого життя.

- Добре, але тільки заради тебе.

Вона ледь помітно посміхнулася. Під моїм суворим наглядом таки з`їла половину супу і почала позіхати.

- Я, мабуть, трохи посплю… - промовила мама. – Дякую, що приїхав.

Я накрив її ковдрою. Тихо прибрав у домі, потім замовив доставку продуктів і мав їхати. Залишати маму саму не хотілося, але робота не чекала. Я знав, що вона все одно почала б сваритися, якщо б я залишився на ніч. Хрещена погодилася навідати маму зранку, а потім повідомити мені чи не пила вона знову. Тому з чистою совістю, але важким важким серцем я вирушив у справах.

Ніка

Я прокинулася вдосвіта, коли більшість мешканців гуртожитка ще спала. Треба було встигнути написати реферат про соціальні девіації до початку першої пари, бо обіцяла здати його ще минулого тижня. Ледве переставляючи ноги, я попленталася на кухню, щоб скип’ятити собі води для чаю.

- Ти дивись, яка рання пташка!

На кухню, хитаючись, зайшов ледве знайомий мені хлопець. Він жив на моєму поверсі, але ми практично не перетиналися, я навіть не знала, на якому курсі він навчався. Від нього віяло міцним алкоголем, тому я зробила висновок, що він повертався з гучної вечірки.

- Угу. – без особливого ентузіазму відповіла я. Хлопець відразу викликав у мене стійке відчуття неприязні.

- Не пригостиш чаєм, пташко? – він підійшов до мене та безсоромно обійняв за талію. Мене накрило хвилею відрази, тому я відштовхнула нахабу.