Частина 8

Осінь у Харкові прекрасна, і це абсолютно моя пора року. Все, що створено для осені, викликає у мене усмішку та відчуття повної гармонії. М’які светри, пухнасті ковдри та різнобарвні шарфи, у які ми загортаємось, рятуючись від свіжого осіннього подиху. Солодке печиво та літри гарячого чаю, бо у цей період він стає набагато смачнішим. Похмурі ранки та сором’язливе сонце, що час від часу лише визирає із-за хмар.

Осінь надихала не тільки мене. У нашому корпусі університету знаходилася художньо-графічна кафедра, на якій один студент був талановитішим за другого. У них і зайняття були зовсім не такими, як у соціальних педагогів. Замість правознавства чи соціології вони вивчали різні техніки живопису, ліпили глиняні скульптури та створювали справжні витвори мистецтва із підручних матеріалів. Тієї осені коридори моєї Альма-матер перетворилися у виставковий центр робіт, пов’язаних із красою листопада.

Я, хоч і поспішала на заняття, але зупинилася і стала розглядати казкові пейзажі. Навпроти гардеробної висіли шість картин, на яких була зображена центральна алея закинутого парку позаду мого гуртожитку. Та на кожному полотні вона виглядала по-новому – хтось показав її захаращеною та порослою травою, хтось підкреслив те, як природа відвоює свою землю, а хтось зобразив парк у золотих відтінках, наче то було найромантичніше місце на планеті. Цікаво, як люди, дивлячись на одне і теж місце здатні бачити його настільки по-різному.

Так само по-різному ми з Марком дивилися на мій особистій простір. Він вважав, що відтепер може використовувати мене, як помічницю у будь який зручний для нього момент. Тому й перервав мій творчий катарсис дзвінком на мобільний.

-Я поспішаю на пари, – відповіла я.

-  А я зараз їду на огляд до лікарні, – він почав з важкої артилерії, знаючи, що я відразу почну страждати від почуття провини перед ним.

- Щось болить?

- Взагалі-то недавно мене збила якась навіжена.

- Так вона ненавмисно, – вкотре повторила я. - Що тобі треба?

- У мами завтра день народження. Допоможи вибрати подарунок, бо сам я куплю щось дуже дороге та непотрібне, а усі мої друзі зайняті своїми справами.

- Це твоє друге бажання? – з надією у голосі запитала я.

- Ні, це просто дружнє прохання.

- А прозвучало, як наказ.

- Ну добре… Будь ласка, допоможи мені. Зустрінемось у Дафі через дві години.

- У мене ж пари…

- Постарайся не запізнюватись!

Я заховала телефон. У мене накопичилися такі завали по навчанню, що там сам чорт ногу зламає. Мені не можна було прогулювати заняття, бо сесія завжди підкрадалася непомітно, а гори боргів по домашнім завданням аж ніяк не сприяли нормальній здачі іспитів. Але мій мозок – то безкрайній простір для вчених. Не знаю, яким чином він проаналізував ту ситуацію, та вже за кілька хвилин я крокувала до трамвайної зупинки, щоб поїхати у торгівельний центр.

Марк прибув трохи раніше та навіть не посміхнувся, коли мене побачив. Він виглядав стомленим і роздратованим. Я почала переживати за його здоров’я, тому запитала прямо:

- Лікарі сказали щось невтішне?

- Ні, то був лише плановий огляд.

- То чому ти без настрою?

- Просто кілька важких днів… Слухай, ти прийшла подарунок обирати чи робити психоаналіз?

- А ти міг би бути трохи люб’язнішим.

Я знаходилася у кроці від того, щоб розвернутися та поїхати назад.

- Вибач. Я не хотів ображати тебе, Аріель. – відповів він, роблячи натяк на колір мого волосся.

- Не називай мене так! – я зробила серйозний вираз обличчя, щоб підкреслити свою позицію.

Дивно, та саме це підняло Марку настрій і далі він поводився, як більш-менш нормальна людина.

- Я не знаю, що їй купити. У неї є все… - він розгублено озирнувся.

- Чим вона захоплюється? У неї є хоббі чи щось типу того?

- Ну вона… вона веде бухгалтерію. О! – Марк зупинився біля вітрини з ювелірними прикрасами. – Може подарувати щось із золота?

Молода продавчиня відразу підбігла та розпливлася у посмішці.

- Чим можу допомогти? Що шукаєте?

- Нічого, – обламала її я.

Дівчина сердито піджала губу та відвернулася.

- Чому?

- Тому що ювелірка – це відстійний подарунок. Він означає, що ти не можеш вигадати щось цікавіше, не знаєш про вподобання та особливості людини. Купити прикрасу простіше простого.

- Дивна позиція, як для жінки… - Марк здивовано зазирнув мені в очі. - Добре, а що б ти подарувала своїй мамі?

Я на хвилину замислилася, та врешті вирішила бути чесною:

- З огляду на моє фінансове становище, я б намалювала їй малюнок акварельними фарбами.

Хлопець розсміявся.

- Взагалі-то це не смішно… - зізналася я. – Зроби їй такий подарунок, який буде підкреслювати твою турботу. Наприклад, можна купити гарну коробку у крамниці з товарами для творчості і покласти у неї те, що допоможе створити ідеальний осінній вечір – цікаву книгу з милими історіями, ягідний чай, широку чашку та смачні цукерки… Можна покласти туди що завгодно.

- А тобі самій сподобався б такий подарунок?

- О… я б раділа навіть одній коробці. Знаєш, я завжди хотіла таку коробку, куди можна поскладати цінні дрібниці, типу старих листів чи квитків, та поставити її на шафу. А потім раз на сто років діставати те, що в середині, та згадувати минуле.

Хлопець закотив очі.

- Виходить, ти б не хотіла отримати, скажімо, сережки з діамантом, але зраділа б коробці?

- Ага.

- Ти взагалі з нашого всесвіту?

- Не впевнена…

Ми пішли уздовж торгової алеї. Роздратованість Марка випарувалась і поруч зі мною прогулювався веселий та доброзичливий хлопець, якого я навіть не впізнавала.

- Постривай, – не вгамовувався він. – Якщо ж ти так хочеш коробку, то чому не купиш її собі?

- Ой, ти нічого не розумієш. То має бути особлива коробка, з історією…

- Що я можу тобі сказати…