Частина 7

Згодом я все розповіла Оксані, хоча вона нічого в мене і не питала. Здавалося, що сусідка влаштувалася психологом-волонтером – стійко вислухала мої скарги на життя та несправедливість світу, а потім дала своє професійне заключення:

- Ясно.

Не знаю, чи цікавили її мої розповіді, та мені ставало приємно від того, що я могла з кимось поділитися переживаннями. Я вирішила обов’язково якось віддячити за підтримку, та довелося відкласти це, бо дуже скоро у двері постукав Рома і ми разом вирушили на мою співбесіду.

Як виявилося, цей спортивний комплекс знаходився лише через кілька тролейбусних зупинок від гуртожитку й до нього було дуже зручно діставатись.

- Тільки не хвилюйся. - запевняв мене Роман. Він перебував в особливо піднесеному настрої і постійно посміхався. Його позитив врешті перейшов до мене, тому вранішні події почали потроху забуватися. – Їм потрібна симпатична, розумна і відповідальна дівчина. Хто, як не ти?

- Це прихований комплімент? – засміялася я.

- Ага.

До того разу я ніколи не бувала у тренажерному залі. Мені, чомусь, завжди здавалося, що то місце для брутальних чоловіків, де вони пітніють під американський реп. Але все виявилося зовсім не так. Ми увійшли у світле та просторе приміщення з приємним інтер’єром у зелено-фіолетових тонах, де, до речі, жінок було навіть більше, ніж чоловіків. Хтось займався на тренажерах самостійно, хтось крехтів під пильним наглядом тренера, а хтось просто робив аеробіку перед дзеркалом.

Із-за стійки ресепшену до нас вийшов чоловік на вигляд років тридцяти.  

- Здорова, чувак! – Рома потиснув йому руку та обійняв, похлопавши іншою по спині. -  Познайомся з Нікою.

- Привіт, мене звати Олександр, – промовив той, звертаючись до мене. – Я власник цього залу.

- А ще він чоловік моєї сестри, – додав Рома.

- Так, я свояк цього дурня, – жартома погодився Олександр.

- Я не дурень! – образився той і штовхнув родича в плече.

Вони почали шпинятися, як школярі. При цьому сміялися та підколювали один одного. Після усього дурдому, що коївся навколо останніми тижнями, було приємно спостерігати за ними. Тому мене швидко покинули останні хвилювання щодо роботи.

- Так, а тепер до справи, - сказав Олександр, поправляючи футболку. – Ми пропонуємо графік з 16.00 до 22.00. Із обов’язків – видавати ключі для шаф клієнтам, оформлювати абонементи, інформувати зацікавлених про знижки і час від часу робити протеїнові коктейлі. Звичайно буде й інша дрібна робота, але, гадаю, ти з неї впораєшся. Зарплатня – сім тисяч.

- Добре. – мене усе більш ніж влаштовувало. Після року роботи офіціанткою ця посада здавалася просто відпочинком. – Аааа… а співбесіда?

- А це що було? – здивувався мій новий бос. – Якщо вірити розповідям Роми, то кращого адміністратора мені не знайти.

Я перевела погляд на друга та помітила, що той трохи почервонів.

- Тоді це найкраща співбесіда у моєму житті! – зраділа я. – Коли приступати?

- А сьогодні зможеш?

- Звичайно.

Ось так я отримала нову роботу, вона була для мене справжнім рятівним колом, бо ж грошей просто катастрофічно не вистачало, хоч я і економила всюди, де тільки було можливо. Мене швидко ввели у курс справи, Рома був поруч і постійно давав підказки, коли я того потребувала. Загалом перший день на новій посаді пройшов швидко та, навіть, весело.

Мою увагу постійно привертав один чоловік. На вигляд йому було років сімдесят, але в мене просто не повертався язик назвати його дідуганом. Старий був одягнений в облягаючі лосини та спортивну майку, яка підкреслювала міцне тіло. Та не м’язи кидалися в очі, і навіть не ідеально змодельована білосніжна борода, а дещо інше – практично усю його шкіру вкривали татуювання. Він був справжнім живим витвором мистецтва. Проходячи повз, старий вловив мій погляд та по-хлопчачому підморгнув.

- Він дуже популярний у Харкові, – пошепки пояснював мені бос. – Невже ти не чула про нього?

- Та ні.

- Це Григорій Круп. У нього є дуже крутий тату-салон. Я вже півроку стою у черзі, щоб забити рукава…

Я здригнулася, уявивши, скільки болю треба витерпіти аби зробити зі свого тіла розмальоване полотно. У мене був панічний страх голок, я боялася навіть кров з пальця здавати, не говорячи вже про тату.

Час пролетів непомітно, відвідувачі розійшлися, Олександр теж поїхав додому. О десятій вечора, я закрила касу, віддала ключі охоронцю і могла йти додому.

- Ти розумієш, що я тепер повинен проводжати тебе до гуртожитка? – серйозно запитав Рома, коли ми вийшли з будівлі. – Вже темно, а взимку о цій порі взагалі буде глибока ніч. Дівчині небезпечно йти по вулиці самій.

- Я поверталася і пізніше, нічого страшного. Та й тут недалечко...

-Кажи, що хочеш. Але я все одно приходжу займатися туди і буду чекати тебе після тренувань.

- Дякую… - мені дійсно було дуже приємно. – І дякую за те, що допоміг мені з роботою. Це просто гора з пліч.

- Будь ласка.

Було б не чесно казати, що я не помітила симпатію Романа до мене. Як і кожній дівчині, мені це подобалося. Проте, я не поспішала відповідати йому взаємністю. Хоча б тому, що тоді був не найкращий час для того, аби заводити стосунки. Спочатку я мала остаточно розібратися зі своїми проблемами. Але, насправді, була ще одна причина… Та я до останнього намагалася не вірити у її існування.

Ми з Ромою попрощали на сходах шостого поверху. Він пішов до себе, а я піднялася вище і тихенько, підсвічуючи собі телефоном, прокралася у свою кімнату. Оксана вже спала, а мені не хотілося будити її. Тож я роздягнулася, залізла на своє ліжко та закуталася у м’яку ковдру, яку мама люб’язно прислала з дому. Як зазвичай роблю перед сном, вирішила перевірити пошту і трохи полазити у соцмережах. Та варто було лише розблокувати екран телефону, як я побачила п’ять пропущених від Марка, а потім ще й повідомлення.

«Куди ти пропала? Передзвони, як зможеш»