Частина 6

Марк

- Якщо лікар не пускає, то чим можу я допомогти? – нервово повторив тренер. – Чи ти хочеш підставити усю команду?

- Не хочу.

- Тоді розмову закінчено. Повертайся до форми і приходь на тренування, а там подивимось.

Я вимкнув зв`язок і ледве втримався, щоб не жбурнути телефон об стіну. Стільки зусиль, стільки часу я витратив на підготовку до матчу! Щоб тепер вболівати разом з глядачами? Супер. Який тільки чорт підштовхнув мене напитися того дня? Треба було просто піти звідти додому…  

Єдині, хто мав зрадіти цій новині – батьки. Їх завжди єднало стійне несприйняття мого вибору.

- Ми дали тобі все – освіту, капітал, зв`язки! – бідкалася мама, коли я навідувався до них у гості. - Займайся бізнесом, розвивай сімейну справу. Але ні… Ти витрачаєш безліч часу на те, щоб поганяти м`яча на полі!

- Невдячний, – підтримував її батько.

Що ж, вони таки отримали бажане... Єдиною людиною, яка, здається, зрозуміла мій розпач, виявилася стороння дівчина. Ось це вже виглядало зовсім дивно і трохи… мило. А може вона перелякалася, що я на емоціях скасую нашу угоду. Ні за що. До того ж, якщо бути зовсім чесним, то у аварії я звинувачую тільки себе. Треба було дивитися, куди йшов.

Від гнітючих думок рятувала лише робота.  А її за кілька днів накопичилося стільки, що потім доведеться розгрібати усе і відразу. Я зловив себе на думці, що вже засидівся у лікарні. Ходити міг, розмовляти та їсти – також, настав час повертатися до справ.

Ніка

Я відчула, що стала дорослою, коли почала без скарг робити те, що мені не хотілося. Наприклад, працювати на городі чи прибирати вольєр у пса. Я робила це, бо просто було потрібно, бо так чинять дорослі. Ранком у середу я почувалася дорослою як ніколи раніше. Після ночі роздумів, змирилася з постійним почуттям провини перед Марком. Та все одно була ладна робити що завгодно, лише б не їхати до нього, бо навіть не уявляла, як дивитися йому в очі. Але дорослі мають робити те, що мають…

Я купила каву з надписом «Пробач і одужуй» та пішла у лікарню. Медсестра в приймальному відділенні зустріла мене суворим поглядом. Її штучна люб’язність зникла, як і не бувало.

- Його виписали! – замість привітання вигукнула вона.

- Як виписали? – здивувалася я.

- За власним бажанням, - відповіла жінка і закрила обличчя медкарткою, показуючи, що не має часу на балачки.

У той самий момент у мене задзвенів телефон і я побачила на екрані вже знайомий номер.

- Алло?

- Доброго ранку! Я забув попередити тебе, що вже вдома.

- Я зрозуміла.

- У будь якому випадку, перше бажання тобі зараховано.

- Дякую. Я.. хотіла сказати…

- А каву ти принесла?

- Так.

- Почекай мене біля входу.

Марк відключився раніше, ніж до мене дійшов сенс його слів. Я, нічого не розуміючи, вийшла на вулицю та присіла на сходи. Через десять хвилин, з тихим шурхотом шин, до лікарні під`їхала чорна Тесла, а коли скло на дверцятах опустилося я впізнала за кермом Марка.

- Сідай, - перекинувшись через сусіднє сидіння, він відчинив двері.

Я послухалася, бо ж на вулиці було дуже холодно, а з машини віяло теплом. Марк був одягнений у темно-синю сорочку з довгим рукавом, чорні джинси та легкий сірий плащ. Його образ псувала лише пов’язка на пошкодженому зап’ястку.

- Ти виглядаєш здоровим, – сказала я, коли зрозуміла, що занадто довго витріщаюся.

- Шкода лікарі думають інакше, - Марк узяв у руки все ще теплий стаканчик. - «Пробач і одужуй»?

- Так…

- Досить просити вибачення. Це вже починає набридати.

- Добре.

- Ти голодна?

- Якщо чесно, так. Тому я піду.

Я спробувала відчинити двері, та хлопець зупинив мене, упіймавши за руку. Від його дотику по моєму тілу пройшов легкий розряд току. Я ніколи не забуду те відчуття, бо то було щось ну зовсім дивне. Мабуть моя реакція була написана на обличчі, бо Марк тут же відпустив мене.

- Поснідай зі мною, і я відвезу тебе на пари.

- У мене сьогодні немає пар.

- Тим краще.

- Я усе ж відмовлюсь, бо…

- Будь ласка, я пригощаю.

Я почала вигадувати привід відмовитися, але, чомусь, усе моє єство благало не робити цього. Мені коштувало великих зусиль зізнатися собі, що насправді я хочу довше побути поруч з тим, кого намагалася уникати. Я завзято списувала усе на почуття провини.

- Ну гаразд, але не довго.

- Чудово, - він посміхнувся.

Мені ще не доводилося їздити у таких дорогих автомобілях. Ми рухалися настільки тихо та плавно, що складалося враження, наче під нами зовсім немає дороги. Дуже скоро зупинилися біля невеликого ресторанчика у центрі міста. Хостес відвела нас до столика, вона навіть не запропонувала меню, лише сказала, що сніданок принесуть через  кілька хвилин.

- Я зазвичай тут снідаю, - пояснив Марк, помітивши мій здивований погляд, - Моя квартира через дорогу.

- Це усе пояснює.

Нам принесли чай, омлет та тости з сиром Філадельфія і шматочками лосося. Усе виглядало на стільки смачним, що я відразу узялася за їжу.

- Розкажи щось, - Марк їв значно повільніше, ніж я. Мені, навіть, стало трохи соромно. – Наприклад, де ти навчаєшся?

- У педагогічному, – відповіла я, відриваючись від тарілки. - На соціального педагога.

- Не чув про таку професію.

- Ніхто не чув, – я вже звикла пояснювати усім зміст своєї майбутньої спеціальності. - Але вона існує.

- А куди хотіла вступити?

- Тобто?

- Ну, на скільки мені відомо, у педагогічний ідуть тоді, коли не вийшло вступити у бажаний ВУЗ.

- Це не правда! – обурилася я.

- Тоді вибач, – Марк знизав плечима, проте його очі промовляли, що він ані краплини мені не вірить.

Він буквально бачив мене наскрізь.

- Добре, я хотіла вивчати мови у Києві, але не пройшла туди на бюджет. – здалася я. Хлопець щиро розсміявся, та раптом скривився, притиснувши руку до ребра. Він таки занадто рано покинув лікарню.  – Але я не скаржусь. Соціальна педагогіка дійсно цікава спеціальність. Важка, але цікава…