Частина 5

На пари я, звiсно, запiзнилась. Просто фізично не встигала відвозити каву Марку та вчасно приходити на заняття, тому влучно заробила «хвіст» з психології. Радувало одне – того дня у лікарні я провела не більше десяти хвилин. Марк лише здивувався, чому на стаканчику було написане стандартне «Американо з кокосовим молоком» і, хвала богам, більше не просив мене затриматись у нього.

Весь минулий день я витратила на серфінг сайтів з пошуку роботи і переконалася у тому, що мені, скоріш за все, не вдасться знову поєднувати нормальне навчання із заробітком. Доведеться жертвувати чи одним, чи іншим.

Я вирішила поговорити з деканом щодо переведення мене на індивідуальний графік. Але і там чекало розчарування.

- Лісовська, ти вважаєш себе найрозумнішою тут? – здивувалася декан, коли я до неї звернулася. - Індивідуальний графік навчання надається лише тим студентам, які працюють за спеціальністю. Принеси довідку, у якій написано, що ти працюєш у школі, тоді і поговоримо. Або ж домовляйся, як інші.

«Домовлятися» означало отримати прейскурант, у якому буде розписана вартість екзаменів і заліків. У моїй групі було достатньо дівчат, які показувалися лише наприкінці навчального року та закривали сесію за один чи два дні, все залежало від кількості грошей, які вони з собою приносили. Вони навмисно ігнорували навчання, бо знали заздалегідь, що ніколи не працюватимуть за професією. Отримувати освіту подібним методом було для мене табу. Не дозволяла совість… Добре, добре, мені це було просто не по кишені.

Після занять я відвідала кілька співбесід, та на жодній з вакансій не погодилися брати студентку очного відділення. Залишалися нічні зміни у магазинах та коллцентрах, але я не уявляла, як після безсонної ночі цілий день навчатися.

Ввечері, коли я завершила роботу над черговим безглуздим домашнім завданням, почувалася, як вижатий лимон. А варто було згадати про те, що наступного ранку знову треба їхати до Марка, і мені взагалі ставало погано. Оксана спостерігала за мною, наче глядач у театрі. Вона, навіть, забула про перегляд улюбленого серіалу. Нарешті, чого я дійсно від неї не очікувала, вона поставила переді мною чашку з чаєм і сказала:

- Розповідай.

Ми ніколи не були подругами, не ділилися секретами чи планами. Інколи за весь день могли перекинутися лише кількома фразами. Але того дня вона стала для мене насправді близькою. Мені настільки набридло тримати усе в собі, що я відразу розповіла про пригоди, які трапилися минулого тижня. І це дійсно допомогло. Мені відразу стало легше.

- Ну що я можу сказати… - зробила підсумок сусідка. - Ти мене порадувала.

- Порадувала? Ти хоч слухала мене?

- Так, але я почала думати, що у тебе проблеми з наркотиками чи щось подібне. Ти паршиво виглядаєш, не спиш, рано в ранці зникаєш і не ходиш на роботу.

- Я виглядаю настільки погано, що стала схожа на наркоманку?

- Так.

З того дня Оксана більше не сипала прокльонами, коли рано в ранці я збиралася у лікарню, а це вже полегшувало моє життя. Наступного дня вона навіть побажала удачі. Сповнена сил я поїхала до Марка.

- Що цього разу написати? – як зазвичай, спитав продавець кави.

- Рабство не вічне.

Цей напис викликав поблажливу посмішку у Марка. Я помітила, що він почувався краще. Того дня він був одягнений у повсякденний одяг та більше не лежав у ліжку. Він перемістився у крісло і, поставивши на коліна ноутбук, швидко щось друкував.

- Ти не у рабстві, Ніко.

- А мені здається навпаки.

- Залишися на хвилину? – спитав він, закриваючи ноутбук.

- У мене пари… вже почались. Якщо я зараз поспішу, то можу встигнути на дві останні.

- А… зрозуміло…

Я вже виходила з палати, коли у кімнату завітав лікар. Він, не звертаючи на мене уваги, почав розмовляти з Марком.

- Я подумав стосовно вашого питання і скажу, що не можу брати на себе таку відповідальність. Найближчий місяць вам не можна грати. Це мій остаточний висновок.

Я зупинилася та прислухалася. Не те, щоб я дуже переймалася здоров’ям Марка… Просто жіноча цікавість узяла гору над глуздом.

- Але це ж півфінал! Я маю там бути.

- Лише як вболівальник.

- Ні. - не вгамовувався хлопець, - ви не розумієте. Такий шанс випадає один раз в житті, я до цього дуже довго йшов.

- Вибачте, не можу нічим допомогти.

Лікар розвернувся та швидко покинув пацієнта, щоб не слухати його розгнівані протести. Марк виглядав злим та збентеженим одночасно. Він у розпачі вдарив кулаком по столику для ліків, той розхитався та похилився на бік. Склянка з водою з`їхала та, вдарившись об підлогу, розбилася на десяток уламків. Здавалося, що разом із нею розбилося і моє серце. Я зрозуміла, що через свою необачність позбавила Марка можливості зіграти у якомусь важливому матчі. Мій брат займався волейболом і я знала, як спортсмени ставляться до цього. А тим паче пів фінал…

Я кинулася збирати уламки скла, наче цим могла загладити свою провину. Очі запекли від сліз, і я стерла їх рукавом.

- Ти, здається, на пари запізнювалася, - роздратовано сказав Марк.

- Нічого, - я не підіймала голови, щоб він не побачив сліз.

- Залиш те скло! Для цього є прибиральниця.

Я не послухалася. Емоції переповнювали мене і я вже не могла змовчати:

- Пробач мене. Будь ласка, - я відчула на собі важкий погляд. – Мені так жаль, правда. 

- Ти що, плачеш?

- Ні.

- Подивись на мене.

- Не хочу.

- Я сказав залиш те скло у спокої! – вигукнув хлопець. Його голос був настільки холодним, що здавалося, наче і температура повітря раптового знизилася на кілька градусів.

Я здригнулася та ненароком поранила палець. По руці потекла кров. Мені здалося, що цим я ще більше розлючу Марка, тому стисла рану долоню іншої руки. Я почувалася так, наче була у клітці з лютим звіром, тому не стала чекати його нападу і чимдуж покинула кімнату. Лише опинившись на вулиці, я змогла спокійно дихати. Я дістала з рюкзака вологі серветки та витерла руки, потім приклала чисту до порізу, щоб зупинити кров.