Частина 4

Ранок понеділка почався з невдоволеного бурмотіння сусідки по кімнаті. Мені до восьмої години потрібно було встигнути на інший кінець міста та ще й знайти де, там купити каву. Тому довелося прокинутися надзвичайно рано, і хоч я намагалася збиратися якомога тихіше, та Оксану все одно розбудила.  

- Для тебе приготують окреме місце у пеклі, Ніко! – крізь сон сварилася вона, коли я ненароком впустила на підлогу косметичку.

- І там буде комфортніше, ніж у нашому гуртожитку.

Оксана застогнала та відвернулася до стіни. Вона була найбільш дивною особистістю з усіх, яких я тільки знала. Їй пощастило вступити на кафедру соціології саме у той рік, коли там був катастрофічний недобір, а це дозволило купці студентів сісти на голову викладачам ще на першому курсі. Вони майже не ходили до університету, пропускали навіть іспити та зовсім не переймалися оцінками, проте у заліковій книжці не мали відмітки нижчої за «80Б». А усе заради того, щоб вони не перевелися на іншу спеціальність. Оксана теж не тягнулася до знань, а вільний час проводила перед монітором свого ноутбука.

 У неї ніколи не бувало гостей, і здавалося, що вона взагалі не виходить з гуртожитка. Тим не менш, ця дівчина завжди була у курсі усіх подій студмістечка. Часом мені здавалося, що вона підставний шпигун, який вже четвертий рік намагається дізнатися подробиці заплутаного злочину.

Я навшпиньках вийшла з кімнати. Увесь гуртожиток ще спав, лише де не де можна було побачити сонних хлопців, які поспішали перекурити на балконі, поки ніхто не бачить. Я швидко спустилася сходами зі свого дев`ятого поверху (ліфт перестав працювати років тридцять тому) та прошмигнула крізь дрімаючу вахтерку.

По дорозі в лікарню я вкотре обмірковувала своє становище та дивувалася примхам багатіїв. Якби в мене був ліміт на п`ять бажань, то я б точно не стала витрачати їх на таку дурницю, як кава. Не знаю, що б я загадала, але точно не це.

На щастя, маленькі кав’явні розплодилися по усьому місту, тому я купила напій за пару кварталів від лікарні.

- Що написати на стаканчику? – люб`язно запитав бариста.

- Ем… «Одужуй скоріше». 

- Буде зроблено.

За реєстраційною стійкою знову сиділа та сама медсестра, яка минулого разу намагалася наздогнати мене по дорозі в палату. Я привіталася з нею і вже була готова пояснювати причину свого нового візиту, коли вона промовила театрально ввічливим тоном:

- На вас вже чекають, одягніть, будь ласка, бахіли, - потім вона посміхнулася та вказала рукою на коридор.

Я вирішила не сперечатися і поспішила вперед, поки вона не передумала. Лише перед дверима палати Марка я зупинилася та зробила глибокий вдих, а потім зібралася думками та постукала.

- Відчинено.

Хлопець виглядав дещо краще, ніж нашої минулої зустрічі, та мене усе ще терзала совість, коли я затримувала на ньому погляд.

- Доброго ранку.

Я поставила каву на столик біля ліжка і помітила, що Марк посміхнувся, коли прочитав на ній напис. Він відпив невеликий ковток, та схвально кивнув.

- Може присядеш? – запропонував він.

- Та взагалі-то мені треба бігти.

- На кілька хвилин, – не відступав хлопець. - Бути тут самому просто жахливо нудно.

Я сіла у крісло поруч, хоча і справді зовсім не збиралася затримуватись.

- Тебе рідко навідують? – запитала я, не дивлячись на те, що мені це було зовсім не цікаво.

- Мої друзі зараз відпочивають у Європі. До речі, я там теж мав бути…

- Мені шкода.

- Я знаю. І в мене дещо є для тебе.

Марк дістав з-під подушки аркуш паперу, з роздрукованою на ньому таблицею.

- Що це?

- Список витрат за перші чотири дні лікування.

Я пробігла очима по табличці та ледь не втратила свідомість, коли побачила загальну суму.

- Сімнадцять тисяч? – перепитала я, сподіваючись, що там була опечатка.

Таких грошей мені точно не зібрати, тим паче без роботи.

- Це лише пам`ятка тобі, якщо надумаєш не дотримуватися нашої угоди.

- Не надумаю.

Марк продовжив пити каву, наче ні в чому не бувало. Дивно, але навіть тут, у лікарні, з синцями та у бинтах хлопець виглядав як той, що повністю контролює ситуацію. Усім своїм нутром я відчувала його владу наді мною, а від цього з кожною секундою мені ставало все більш незатишно поруч.

- Чого мовчиш? – спитав він.

- А про що говорити?

- Ну, наприклад, можеш розповісти, куди ти так поспішаєш у неділю зранку.

- Мені треба шукати роботу. З ресторану мене звільнили.

Марк знизав плечима, його цей факт ані трохи не зачепив.

- Втрата посади офіціантки – не те, про що треба жалкувати.

Від обурення я ледь не задихнулася. Йому ніколи не зрозуміти, як важко було знайти роботу, котру хоч якось вдавалося поєднувати з денним навчанням в університеті. Він і не уявляв, як мені важливо самостійно утримувати себе, поки батьки намагаюсь зводити кінці з кінцями та збирають гривню до гривні, бо ж у цьому році закінчує школу брат.

- Від такого, як ти, я іншого і не очікувала, – у найменш агресивній, на яку тільки спромоглась, формі відповіла я.

- Від такого, як я? – здивовано підняв брови Марк.

- Так.

- Поясни.

- Не хочу, – я склала руки на грудях, щоб виглядати більш впевненою.

- Сказала «А» - кажи і «Б».

Ну що ж, він сам напросився.

- Ти з дитинства виховуєшся у розкоші. Впевнена, ти ніколи не переймався тим, де знайти гроші на їжу чи, як віддавати борги. Не працював так, що ввечері ніг не відчуваєш. А я працювала, і раділа кожній заробленій копійці, бо завдяки цьому могла не просити грошей у батьків.

Марк двома ковтками допив каву.

- Твої висновки про мене – нісенітниця, – сказав він, кидаючи стаканчик у сміттєву корзину. - Хіба можна судити людину, якщо ти її зовсім не знаєш?

- Мені достатньо того, що я знаю. Якщо чесно, я ніяк не могла зрозуміти твого мотиву, коли ти запропонував п`ять бажань замість повного відшкодування збитків. Якщо б зрозумів, що аварія була випадковістю і вибачив мене, то відпустив би. Якби хотів покарання для мене – не забирав би заяву з поліції. Але ж таким, як ти, не потрібна справедливість, їм потрібно лише показати наскільки вони кращі за інших. Ось так, розуміючи, що більше з мене взяти нічого – вигадав привід, як потішити свою самооцінку.