Частина 3

Осінь радувала останніми сонячними днями, сонячно ставало і у моїй душі. Ситуацію з аварією не можна було назвати вирішеною, проте в`язниця мені більше не загрожувала. А це, скажу чесно, неймовірно радувало. Настрій підіймав ще й той факт, що суббота парного числа місяця, а у цей день ми з університетськими волонтерами навідували дитячий будинок.

Поїздки туди стали невід’ємною частиною мого життя. За три роки я вивчила імена і особисті історії усіх вихованців. Знала, що вони люблять, про що мріють, як проводять час, коли волонтери покидають заклад... Та особливо я прикіпіла душею до одного хлопчика - Тома. На момент нашого знайомства йому ледве виповнилось три роки. То було мале, кучеряве бісеня з бличкучими чорними очима та смуглявою шкірою. На відміну від інших дітей, які намагалися урвати якомога більше уваги гостей, він ігнорував нас та бігав по кімнаті зі швидкістю метеора. Вихователі бідкалися на нього, порівнювали з неврівноваженим мавпеням і мріяли, щоб хлопчика скоріше усиновили. Одного разу, я допомагала няні зняти його з шафи. Він подивився мені прямо в очі, посміхнувся та стрибнув в обійми. Того дня між нами утворився якийсь особливий зв’язок. Мабуть, щось подібне має відбуватися з прийомними батьками, коли ті серед натовпу дітей помічають саме свою.

Час йшов. Малий виріс, обігнав зростом усіх однолітків, навчився розмовляти, танцювати та вдало складати непристойні (на скільки це можливо у шість років) вірші, але так і залишався у дитячому будинку. Я навідувала його кожну другу суботу, а він щоразу дарував мені новий малюнок. Це стало нашою доброю традицією.

Ми лише підходили до воріт, коли я почула:

- Ніка! Ніка іде!

- Твій малий, - посміхнувся одногрупник.

Я, у передчутті щастя, зайшла у двір. Мені на зустріч побіг Томмі. Він був одягнений у велику, на два розміри більшу, куртку та навпаки короткі спортивні штани. Це б виглядало смішним, якби не відбувалося у дитячому будинку.

- Привіт! - я обняла малого та поцілувала його у кучері.

- Ей, ти мене більше не цілуй, добре? - тоном, наче я зробила щось протизаконне сказав Том.

- Чому це?

- У мене є кохана. - малий показав пальцем на дівчинку майже у двічі старшу за нього. - Вона буде ревнувати.

- А вона знає, що є твоєю дівчиною? - ледь стримуючи сміх, спитала я.

- Ще ні.

Діти збіглися до волонтерів, та почали розгрібати солодощі, котрі ті принесли, а ми з Томасом пішли прогулятися навколо будинку. Вихователі добре знали мене, тому я могла не отримувати дозвіл аби забрати дитину. Хоча "забрати" звучить занадто голосно, бо ми ж не мали права виходити навіть за межі паркану.

- Я намалював тобі дещо! - згадав Том.

Хлопчик простягнув складений у шестеро клаптик паперу. Я обережно розгорнула його.

- Неймовірно гарно, -  серйозно похвалила я художника.

- Це монстр. Бачиш черв’яків? Вони вилазять з його очей, а руки в нього великі, як дерево. Він працює у поліції і їсть злочинців.

- То це монстр-поліцейський?

- Ага...

- Дуже круто.

Ми довго блукали подвір`ям, розмовляючи про все на світі. Томмі часто переказував мені слова виховательок, щоб перевірити чи правду вони кажуть. Наприклад, нещодавно йому сказали, що ті діти, які погано їдять, ніколи не виростуть. А ще раніше залякували, наче усіх неслухняних віддають циганам. Я розвінчала міфи, узявши з малого клятву тримати це у секреті.

Як я встигла помітити, про педагогічну майстерність, таку важливу по словам викладачів, ніхто з працівників інтернату не чув. Там працювали міцні жінки зі стальними нервами та сильним голосом. Такі, що могли вдарити кулаком по столу та вгамувати шумних дітлахів. Вони не переймалися психікою чи світосприйняттям дітей, вважаючи це маячнею для практикантів. Головною їхньою метою було нагодувати вихованців та приглядавати, щоб ніхто з них не зламав собі шию на прогулянці.

Згодом сонце сховалося за обрій, Томмі почав мерзнути. Я завела його у будинок і після короткого прощання він побіг до друзів. Я ж долучилася до одногрупників, щоб допомогти скласти список усього необхідного дітям на наступний візит.

Я перебувала у прекрасному настрої, наче нічого не сталося, а всі недавні події буди лише кошмаром. Та щастя моє продовжувалося не довго. Раптом у кишені задзвонив мобільний. На екрані висвітився незнайомий номер, мене охопило дурне передчуття.

- Алло?

- Ніка, так? - я впізнала голос Марка.

- Я.

- Знаєш, з чого починається ранок нормальної людини?

- З зарядки?

- Я кажу нормальної.

- З чого ж?

- З кави. Але не у лікарні. Тут забороняють пити усе, що міцніше води і ніхто, навіть за хороші гроші, не хоче принести мені нормальне Американо. А сам я ще не можу виходити. То ж я подумав, що це могла б робити ти. Упродовж усього мого перебування там, звичайно. Таке моє перше бажання.

Ну це було не так страшно, як я собі уявляла. Каву я зможу принести.

- О котрій?

- О восьмій вона має бути в мене. Я п`ю з кокосовим молоком.

Після цієї розмови я видихнула з полегшенням. Та нова «радість» чекала мене ввечері. До гуртожитку завітала Маша. Вона перебувала у подавленому стані і після довгої підготовчої промови таки зізналася, чому прийшла.

- Машина дуже пом’ялася. За ремонт треба віддати десь п’ять тисяч… Я ж не працюю, а батько вимагає відшкодувати усі збитки. Я думаю, що було б чесно, якби заплатила ти…

Я очікувала такого повороту подій, але до останнього сподівалась, що усе минеться.

- Я теж вже не працюю. І, Маш, якби я не упакувала тебе у таксі, то ти могла б взагалі розбитися на тій машині.

- Але ж фактично у аварію потрапила ти.

- Я. Тому я і розгрібаю її наслідки.

- Ремонт – теж наслідок, – Маша стояла на своєму.

Мене переповнювала образа. Невже подруга не мала і краплини вдячності? У пориві емоцій я дістала з гаманця картку, на яку мені раніше пересилали зарплатню.