Частина 2

Марк

Голова тріщала так, наче мала розколотися навпіл. Не впевнений, що це через аварію, скоріше за все, просто похмілля давало про себе знати. У роті відчувався бридкий гіркуватий присмак. Я відкрив очі та озирнувся, у надії, що побачу склянку з водою, а натомість наштовхнувся на стомлений погляд матері.

- Нарешті… - промовила вона. – Ми так переживали за тебе!

У кутку кімнати стояв батько. Совість не дозволяла йому підходити ближче. А може, ж він просто боявся, що я здам його. У голові промайнули учорашні події, а у горло нудотою підкотила відраза. Мій батько з тою жінкою… В туалеті… Мати обов`язково дізнається про те, що він накоїв, але не від мене.

- Все нормально, – говорити було трохи боляче, та й дихати також. Таке враження, що у легені впирається щось гостре. – Ти б відпочила.

- Відпочину, просто хотіла дочекатися, коли ти прийдеш до тями.

Мені вартувало неабияких зусиль переконати маму піти додому. Не варто їй сидіти коло мене, не немічний. Тільки-но за нею зачинилися двері, до батька повернулася сміливість. Він підійшов до мого ліжка й діловито засунув руки у кишені, наче зібрався розмовляти зі своїми підлеглими. Може для когось він і здавався авторитетним чоловіком, та для мене став порожнім місцем.

- Там поліцейські чекають… Треба, щоб ти поставив пару підписів.

- Розберусь, – мені хотілося якомога скоріше закінчити розмову з ним.

- Марк, притримай свій норов. Я усе ще твій батько!

- Коли ти розкажеш мамі?

- Не думаю, що це необхідно. Не дивись на мене так! Моє особисте життя тебе не обходить.

І як давно у тебе з`явилося це особисте життя?

- Зрозумій мене, як чоловік чоловіка…

У палату вчасно зайшов лікар, бо ще трохи і я врізав би власному батьку. День лише почався, а мене вже коробило від нервів. Це не враховуючи те, що я опинився прикупим до ліжка, коли мав би збирати речі у подорож Європою. Я зосередився на залишках свого терпіння, бо попереду була зустріч з тим козлом, завдяки якому я взагалі опинився у лікарні.

Ніка

Я атеїстка, тому ніколи не вірила у існування раю чи пекла.  Та якщо перше і досі залишається під питанням, то пекло йшло у моє життя широкими кроками. Харків почав випробовувати мене на стійкість, зіштовхнувши лобом з величезною проблемою.

Раніше я часто чула новини про ДТП, тоді водії здавалися мені страшними злочинцями, які через свою необачність могли накоїти багато лиха. Я співчувала жертвам, вболівала за правосуддя та вимагала найсуворішого покарання для винуватців. Коротше кажучи, поводилася, як і всі, хто бачив лише одну сторону медалі. Та одного прекрасного дня я і сама ледве не забрала життя людини.

Я неоднократно прокручувала у голові той момент. Здавалося, що доля звела в одну точку відразу три пагубні фактори: нервового водія без досвіду, пішохода на підпитку (до речі, цей факт швидко загубився серед подробиць справи) та норовливий старий автомобіль, який смикався наче в епілептичному припадку. Шкода, що таке пояснення не давало можливості уникнути покарання…

Ніч видалася безсонною. З першими променями сонця, я вибігла з гуртожитка і ледве дочекалася відкриття метро, що потрапити у лікарню, куди відвезли постраждалого хлопця. Звичайно, мене до нього не впустили, тому я залишилася чекати новин у передпокої. Мене розвивало почуття жалю до нього та до себе самої, бо ж моя доля цілковито залежала від його стану. Лише одне я знала напевно: за кермо я більше ніколи не сяду. А ось у в`язницю могла аж бігом.

Я помітила, що до мене наближалися два чоловіка. Одного впізнала відразу – то був той самий ювіляр зі свята, а поруч із ним поважно крокував незнайомець з папкою для паперів. Від страху по моїй спині пробігли мурашки.

- Ти? – замість привітання промовив перший. - Це ти накоїла?

- Так, - ледь чутно промовила я, бо у мене пересохло у горлі.

- Це Юрій Вікторович – наш сімейний адвокат. Він поговорить с тобою, поки я буду у сина.

- Добре, але скажіть мені, як він? Вже прийшов до тями?

Та чоловік проігнорував мої слова, показуючи повну зневагу до мене. Що ж, він мав на це повне право. Я навіть не уявляла, як би сама поводилася на його місці. Можливо, спробувала б придушити винуватицю голими руками.

- Ну що ж, дівчино, давай поговоримо, - почав адвокат. – Скільки тобі років?

- Двадцять… майже.

Він кивнув та зробив помітку у своїх записах.  

- Добре. Поліцейські вже спілкувалися з тобою?

- Так.

- Тоді ти знаєш, що скоро отримаєш повістку до суду.

- Знаю.

- Я тобі так скажу. Справи твої погані. У Марка Ігоровича перелом двух ребер, сильне забиття легень, пошкоджена рука та струс мозку. Молись, щоб він погодився на відшкодування збитків за лікування та моральну компенсацію. Якщо ж ні, то справа затягнеться, і тобі доведеться шукати хорошого адвоката. В останні роки закон щодо таких горе-водіїв став менш лояльним, шанси на виправдання в тебе нульові.

У мене почали тремтіти руки. Я не мала грошей, мої батьки – теж. Я взагалі боялася навіть думати про те, щоб усе їм розповісти.

- Дякую… - відповіла я, блукаючи думками десь далеко від цієї лікарні.

Юрій Вікторович зробив ще кілька записів. Співчутливо подивився на мене та, не промовивши більше ані слова, пішов у справах.

Я відчувала, що моє життя котиться коту під хвіст. Усі амбіції, плани та мрії опинилися під загрозою краху. Розуміючи, що мені вже нема чого втрачати, я підвелася і знову підійшла до стійки реєстратури.

- Вибачте, а у якій палаті лежить Марк Ігорович?

- Двадцять п’ята, але його можна навідувати лише рідним, я ж вам казала.

Та мене це більше не спиняло. Я мала поговорити з тим хлопцем. Хоча б вибачитися або спробувати пояснити усю ситуацію… То був мій єдиний шанс, і я трималася за нього з усіх сил.

Медсестра кричала щось услід, та я вже не звертала на неї уваги. Навпаки - зірвалася на біг, щоб скоріше потрапити у палату, поки у мені ще жевріли залишки сміливості. Я постукала у двері, та, не чекаючи відповіді, зайшла у кімнату.