Частина 1

Харків – перша столиця, місто, куди щороку приїжджають тисячі юнаків та дівчат, щоб розпочати нове, самостійне життя. Це земля, де будують плани, мріють, кохають, здобувають перемоги та потерпають невдач. Місто, яке неприривно підживлюється емоціями своїх жителів і тому, не зважаючи на поважний вік, завжди залишається молодим. Якщо тобі вже пощастило потрапити сюди, спокуситися духом свободи, ти зробиш усе, щоб залишитися тут назавжди. Проте, Харків - самодостатній пан, він знає собі ціну. Він не хоче мати справу з невдахами, тому постійно випробовує зухвальців, створюючи перепони на шляху до їхньої мети. Одною з таких самовпевнених відчайдухів була і я, та зі мною Харків вів окрему, приховану гру. Він тихенько накопичував сили, щоб вдарити у найбільш підходящий момент – коли я закінчувала четвертий курс університету і стояла на роздоріжжі.

Усе почалося того дня, коли я просто катастрофічно запізнювалася на роботу. Семінар з психології закінчився пізніше, ніж очікувалося, ще й транспорт підвів. Я вже відчувала себе втомленою, а попереду було обслуговання бенкету. Єдина думка, яка втішала у той момент – сподівання на щедрість гостей, адже чайові нікому не завадять, особливо студентці на початку навчального року.

Я швидко забігла до зали ресторану і відчула на собі суворий погляд менеджера. Віктор Петрович – це страшна людина. Я ніколи не могла вгадати його думки, перед відвідувачами він робився солодшим за мед, а з персоналом поводився, мов з рабами – такий собі хамелеон у людській подобі. Він працював у цьому закладі близько десяти років і вважав це неоціненним життєвим досягненням, про яке я можу тільки мріяти. Та він навіть не здогадувався наскільки сильно я не любила те, чим займалася. От чесне слово, бажаєте зненавидіти людей – влаштуйтеся офіціанткою.

Можливо, у вас виникне питання, чому я не знайшла іншу роботу? Тут усе просто. Ресторан знаходився прямо під стінами мого гуртожитку, не потрібно було витрачати час та гроші на проїзд. Плюс власники пропонували відносно зручний графік, який так-сяк можна було поєднувати з навчанням. Та й чого гріха таїти, зарплатня виходила більш ніж пристойною.

- Я думав, що ти вже не порадуєш нас своїм візитом, - крізь зуби процідив він. – Скоріше перевдягайся! Костя з Яною вже сервірували столи. Гості прибудуть з хвилини на хвилину.

- Добре, я зараз! – кивнула я йому, і побігла у гардеробну.

- Вероніко, і ще одне, – вигукнув мені вслід Віктор Петрович. – З цими гостями ми просто не маємо права на помилки. Зрозуміла?

- Добре.

Він казав це практично про всіх, хто замовляв бенкет. Та того дня і справді мали прибути якісь важливі персони, адже вони забронювали для себе увесь ресторан. Господи, грошей, котрі вони мали витратити за один вечір, мені б вистачило на пів року проживання у Харкові, це включаючи проїзд та одяг.

Я швидко натягла сіру сукню з фартухом, яка нагадувала шкільну форму часів СРСР, і прикріпила бейдж, де золотими літерами було написано «Ваш офіціант Вероніка». Солідно, чи не правда? Волосся ніяк не хотіло нормально триматися у строгому вузлі на потилиці. Неслухняні мідні пасма постійно падали на обличчя. Віктора Петровича неймовірно дратував колір моєї шевелюри. «Ти працюєш у елітному ресторані, а не в шалашу для хіппі!» - сварився він час від часу. Та мене це не бентежило, ні за що не зраджу своїй фарбі.

Мої напарники на той вечір чекали біля входу. Ми ледь помітно привіталися, помахавши один одному рукою, бо гості вже заходили до зали. Менеджер жестом наказав мені вирівняти спину. Я стала у позу справжньої леді і почала розглядувати відвідувачів – треба ж було хоч якось розважатися.

Першим у зал увійшов солідний чоловік, у його руках був букет темних троянд. Скоріш за все, він і був винуватцем свята. Уся його постать говорила про владу та неабиякі гроші у гаманці. Судячи з льодяної скульптури, яка прикрашала бар, йому виповнилося п’ятдесят років. Хм.. а для нас, звичайних людей, достатньо свічки на торті, щоб нагадати гостям про свій вік. 

Тримаючи за лікоть ювіляра, йшла його жінка. Вона була трохи молодшою, проте не такою статною. У її погляді не було тієї холодної гордості, як у її чоловіка. Вона навіть посміхнулася мені, коли проходила повз.

Далі слідувала юрба гомінких гостей. Вони усі були вбрані у дорогий одяг і надушені рідкісними парфумами. У такий момент як ніколи відчуваєш, наскільки далеко тобі до подібного життя.

- Де тут у вас розетки? Мені треба підзарядити телефон, - зверхнім тоном звернулася до мене дівчина у блискучій білій сукні. Вона була приблизно мого віку, але вже встигла перепробувати на собі усі види послуг із салону краси, тому виглядала настільки ідеально, що здавалася несправжньою.

- Наша Лаура помре без свого телефону, - додав хлопець, котрий проходив повз.

Я ненароком затримала погляд на ньому. Його волосся було таким же неслухняним, як і моє, але не руде, а вугільно чорне. Дивно, та трохи божевільна зачіска личила йому і вигідно виділяла на фоні зализаних оточуючих. Він виглядав більш невимушено: замість смокінгу був одягнений у темно-синій піджак поверх футболки та чорні джинси.

- Агов! Я з тобою розмовляю! – дівчина-Барбі повернула мене у реальність.

- Розетка є на барі, - я намагалася зробити свій голос дружелюбним, та ця особа мені явно не подобалася. - Можете звернутися туди.

Дівчина хмикнула і пройшла далі. Ще одна особливість посади офіціанта – ти маєш придушити у собі гідність та власну думку, і з усіх сил намагатися догодити гостю, навіть якщо він тебе дуже бісить.

Так і почався мій вечір. Ми з колегами виносили одну страву за іншою, прибирали брудний посуд, доливали вино. Намагалися бути непомітними, а коли на нас хтось таки звертав увагу – обов’язково посміхалися.

Коли усі наїлися та випили половину запасів спиртного, ведучий оголосив про початок танців. Ми могли трохи відпочити та поспостерігати за гостями. Тоді я і побачила, що не все так ідеально у цьому багатому товаристві. Той хлопець із крутою зачіскою стояв у кутку та свердлив поглядом ювіляра, який танцював зі своєю дружиною. Він виглядав розлюченим, наче у будь-який момент може зірватися та кинутися у бійку.