Розділ 10 - Майбутній час

Розділ 10 - Майбутній час

У якийсь момент війна перестала бути для мене тільки суцільною чорною стіною попереду і стала ще й дивною порожнечею після. Не «після війни» в глобальному сенсі — це було надто велике й далеке словосполучення, майже іноземне. А після кожного дня. Після кожного вибуху. Після кожного спуску в підвал. Після кожного повідомлення «ти як?» і «норм», які вже давно означали не норму, а просто факт існування.

Я почав думати про майбутнє й ловив себе на тому, що не можу уявити його без запинки. Раніше майбутнє було якось автоматично вбудоване в мене. Не тому, що я чітко знав, ким стану, — навпаки, не знав зовсім. Але воно існувало як природне продовження: наступний клас, літо, ще одна зима, ще одна закоханість або ця сама, якщо пощастить, нові кросівки, поїздка кудись, вступ колись, робота колись, дорослість колись. Усе «колись» стояло попереду, як довгий коридор із відчиненими дверима.

Тепер коридор наче згас. Не зник повністю, але його залило туманом. І це було майже фізично неприємно — як намагатися вдихнути на морозі надто різко.

Андрій Вікторович якось написав у чат, що якщо хтось хоче, можна зробити ще одну зустріч — не про тему, а просто поговорити. Цього разу підключилося трохи більше людей. Може, тому, що всі вже втомилися бути сам на сам із власними головами. Може, тому, що вчитель раптом став для нас не людиною з журналом і оцінками, а кимось на кшталт тихої точки збору.

Він почав із простого:

— Скажіть мені чесно: вам іноді здається, що майбутнє перестало мати нормальні обриси?

Чат вибухнув не повідомленнями, а саме відгуком. «Так». «Постійно». «Я взагалі не розумію, що буде через тиждень». «Мені страшно думати навіть про завтра». Даня написав: «У мене все майбутнє зараз — це знайти розетку». І навіть у цьому жарті було забагато правди.

— Це не означає, що у вас його забрали повністю, — сказав Андрій Вікторович. — Це означає, що ваш мозок намагається не розвалитися від невизначеності. У нього зараз інші задачі. Але майбутнє нікуди не ділося тільки тому, що вам не видно його контурів.

Мені хотілося запитати: а ви звідки знаєте? Але я промовчав. Може, він і сам не знав. Може, просто дорослі теж іноді мусять говорити не тому, що впевнені, а тому, що хтось має тримати рамку.

Після зустрічі я довго ходив квартирою. Не міг знайти собі місця. Дивився на книжкову полицю, на письмовий стіл, на рюкзак, який досі стояв напівзібраний, на стару шкільну форму, що висіла на стільці. Усе це виглядало як декорації до життя, яке поставили на паузу, але не вимкнули зовсім.

Мама помітила мій стан.

— Що таке? — спитала вона.

— Та нічого.

— Ілля, я зараз почну штрафувати тебе за це «нічого».

Я сів на край дивана.

— Просто… дивно. Наче я маю думати про майбутнє, бо всі про нього завжди говорили. Але коли намагаюся, в голові порожньо.

Мама сіла навпроти. Не поруч, а саме навпроти — так, щоб бачити мене нормально.

— А яке майбутнє ти хочеш зараз уявити? На десять років? На рік? На тиждень?

Я знизав плечима.

— Хоч якесь.

— Тоді не стрибай одразу на «все життя», — сказала вона. — Це й у мирний час неможливо. А зараз тим більше.

— А ти бачиш своє майбутнє?

Вона сумно всміхнулась.

— Я зараз бачу, щоб у нас було тепло, вода, ліки, зв’язок і щоб ви обоє були живі. Це мій горизонт планування.

Вона сказала це спокійно, без трагедії. Але від цього фраза стала ще важчою.

— І тобі вистачає? — спитав я.

— Ні, — відповіла мама чесно. — Але іноді треба тимчасово жити коротшими відстанями.

Коротшими відстанями.
Я запам’ятав це теж.

Того вечора я спробував зробити дивну річ: написати список того, що буде «після». Не глобально. Без пафосу. Просто речі, яких я хочу. Спочатку було ніяково, ніби я займаюсь чимось забороненим. Потім я все ж відкрив зошит і написав:

1. Пройтися своїм районом без цього внутрішнього сканування неба.
2. Їхати в метро не ховатися, а їхати.
3. Купити каву в тій самій кав’ярні.
4. Побачити Даню і сказати йому в обличчя, що він ідіот.
5. Побачити Тимура не через фото.
6. Піти до школи і щоб це дратувало мене, як раніше.
7. Дочекатися, коли Марта перестане питати, чи ми сьогодні будемо спати вдома.
8. Посваритися з мамою через дурницю і знати, що це просто дурниця.
9. Сісти з татом мовчки, але не через страх.
10. Пройтись із Лерою до метро. Просто пройтись.

Я довго дивився на останній пункт. Потім майже закреслив. Не закреслив.

Коли пишеш такі списки, реальність не стає кращою. Але з’являється хоч якась нитка вперед. Не план, не гарантія. Просто напрямок.

Наступного дня я випадково почув, як тато говорить телефоном із кимось із роботи. Його голос був спокійний, але втомлений.

— Я не знаю, коли зможу нормально вийти, — казав він. — Так, розумію. Так, звісно. Ні, я не зник. Просто зараз… зараз інший режим.

І від цих слів мені раптом стало дуже дивно. Бо десь за межами нашої квартири, підвалу, метро, черг і новин існував ще якийсь світ «роботи», «справ», «домовленостей». Світ, який теж не зупинився повністю. І це знову було майже образливо. Наче реальність мала б дати нам офіційну паузу на катастрофу. Але ні. Вона постійно вимагала жити кількома шарами одразу.

Тато закінчив розмову й побачив мене в коридорі.

— Що? — спитав він.

— Нічого. Просто… дивно чути, як ти говориш про роботу.

Він пирхнув.

— А мені дивно говорити про роботу.

— І як?

— Як із паралельного всесвіту.

Я кивнув.

— Ти думаєш, що буде далі?

Він сперся плечем об стіну.

— Думаю. Але не так, як раніше.

— А як?

— Раніше думав, що життя — це якщо правильно працювати й не робити дурниць, то більш-менш зрозуміло, що буде далі. Тепер знаю, що не дуже.