Розділ 9 - Провина за сміх

Розділ 9 - Провина за сміх

Я не знаю, коли саме в мені оселилася ця гидка, липка провина за будь-який нормальний рух життя. Може, в той день, коли ми з Мартою засміялися над її малюнком із фіолетовим сонцем і майже одразу після цього десь далеко глухо бахнуло. Може, коли Даня скинув чергове ідіотське голосове, а я всміхнувся так щиро, що сам на себе розлютився. Може, коли мама раптом зауважила, що я став більше їсти, і я мало не огризнувся від сорому — ніби апетит у такі часи є моральним злочином.

Провина приходила без логіки. Вона не питала, чи має причину. Вона просто з’являлася в момент, коли мені ставало трохи легше, і шепотіла: ага, тобі, значить, ще може бути смішно? ще може бути тепло? ще можеш чекати повідомлення від Лери? ще можеш подумати про музику? про майбутнє? про щось, крім страху?

Наче правильне страждання мусить бути суцільним, без перерв, без поблажок. Наче якщо ти хоча б на хвилину відволікаєшся, ти когось зраджуєш — місто, людей, тих, кому гірше, сам факт війни. Я розумів, що це безглуздо. Але розум у таких речах взагалі працює як поганий юрист: щось бурмоче, а серце все одно виносить вирок.

Одного дня ми сиділи в підвалі, і тьотя Ніна згадала, як у молодості переплутала валізи на вокзалі й приїхала в інше місто без жодної своєї білизни, зате з чужим чоловічим костюмом у клітинку. Вона розповідала це так сухо й серйозно, що всі навколо спочатку мовчали, а потім раптом почали сміятися. Справжньо. Не ввічливо. Не нервово. А саме сміятися. Я теж.

У тьоті Ніни аж очі заблищали.

— От бачите, — сказала вона. — Значить, ми ще не зовсім повсихали.

І тут мені стало соромно. Так різко, ніби мене спіймали на чомусь непристойному.

Я замовк. Опустив очі. Почав безглуздо поправляти край ковдри.

— Що з тобою? — тихо спитала мама.

— Нічого.

— Ілля.

Я знизав плечима.

— Та нічого. Просто дурно якось.

— Що саме дурно?

Я не хотів говорити це вголос. Воно навіть звучало тупо. Але мама чекала. І, можливо, я вже втомився носити це в собі без слів.

— Не знаю… Сміятися. Наче не можна.

Мама дивилася на мене уважно, без швидкого заперечення. За це я був їй вдячний. Найгірше — коли тобі намагаються відразу полагодити те, що ще навіть не назване.

— А плакати можна? — спитала вона.

— Мамо, це не те.

— Чому не те?

— Бо плакати… логічно.

— А сміх нелогічний?

Я не відповів.

Мама зітхнула й сіла поруч ближче.

— Ілля, послухай мене уважно. Те, що тобі тут і зараз може бути смішно, не означає, що тобі байдуже. І не означає, що тобі не страшно. Це означає тільки те, що ти живий. А живі люди не складаються з однієї емоції.

Я мовчав. Мені хотілося вірити їй одразу, але всередині все одно був спротив. Бо якщо дозволити собі жити повніше, доведеться визнати, що життя триває навіть у такому світі. А це іноді болить не менше за сам страх.

Увечері я написав Лері:

«Тебе теж накриває, коли смієшся?»

Вона відповіла не відразу.

«Так».

Ще через хвилину:

«Особливо якщо перед тим були погані новини».

Я лежав на матраці в підвалі й набирав відповідь довше, ніж треба.

«У мене відчуття, ніби я краду в когось право на біль».

«Ти не крадеш», — написала вона. — «Ти просто не можеш усе життя провести на одному нерві. Людина так не працює».

«А якщо має?»

«Ніхто не “має” ламатися правильно», — відповіла вона. — «І взагалі, мене дратує ця ідея, що є якийсь еталонний спосіб страждати».

Я перечитав і подумав: так, саме це. Еталонний спосіб страждати. Наче є невидимий суд, який оцінює, чи достатньо ти пригнічений, чи не надто часто перевіряєш повідомлення від людини, яка тобі подобається, чи не занадто теплий у тебе чай, чи не надто голосно ти смієшся з дурного жарту.

Я написав:

«Ти зараз звучиш, як Андрій Вікторович, тільки зліше».

«Це найкращий комплімент, який я могла отримати сьогодні».

Я усміхнувся. І майже одразу відчув укол тієї ж провини. Вона була послідовна.

Наступного дня Даня записав голосове, від якого я спочатку реготнув, а потім хвилин десять не міг собі цього пробачити. Він говорив пошепки:

— Значить так. Офіційно заявляю: моя бабуся щойно посварилася в підвалі з дідом із сьомого поверху через те, що він «надто шумно чистить мандарин». Я повторю: надто. Шумно. Чистить. Мандарин. Якщо це не доказ того, що людина здатна адаптуватися до всього, то я не знаю, що ще треба.

Я сміявся, закриваючи рот рукою, щоб не розбудити Марту. А потім раптом відчув, як сміх обривається всередині. Наче мене хтось різко смикнув назад.

Я написав йому:

«Це шедевр».

Він одразу відповів:

«Ти живий? Бо я вже почав підозрювати, що ти став філософом і покинув земний план».

«Іди ти».

«О, точно живий».

Я вже хотів відкласти телефон, але раптом написав:

«Тобі не соромно, коли смішно?»

Він довго мовчав. Я вже подумав, що зараз почне жартувати або взагалі з’їде з теми. Але прийшло несподіване:

«Соромно. Але якщо я перестану ржати, я з’їду з котушок».

Потім ще:

«І, чесно, мене більше лякає не сміх. Мене лякає, що іноді я звикаю. От це пиздець».

Я сів рівніше. Оце справді було страшніше.

Звикання приходило неочевидно. Не як велика капітуляція, а як низка дрібних непомітних зсувів. Ти вже швидше збираєшся в підвал. Уже не здригаєшся від кожного повідомлення так само сильно, як у перші дні, бо сил не вистачає на той самий рівень паніки. Уже вмієш за звуком приблизно вгадати, наскільки близько. Уже знаєш, де в квартирі тепліше, якщо доведеться сидіти довго без нормального опалення. Уже автоматично перевіряєш зарядку, воду, документи. Уже думаєш не «це неможливо», а «сподіваюся, цього разу мине».

І саме це мене лякало найбільше.

Я відкрив зошит і написав: