Розділ 5 - Їдуть

Розділ 5 - Їдуть

Коли Тимур написав, що вони вже виїхали з країни, я прочитав повідомлення три рази, хоча там було всього кілька слів.

«Ми на місці. Тут тихо».

Тихо.

Раніше це було звичайне слово. Майже непомітне. Тепер воно звучало як розкіш, провина і щось схоже на зраду — хоча я розумів, що це не зрада, звісно. Люди не винні, що хочуть безпеки. Ніхто не винен, що боїться за дітей. Ніхто не зобов’язаний лишатися під обстрілами, щоб комусь довести любов до міста. Я знав це головою. Але є ще щось усередині, набагато дурніше й чесніше, що не хоче логіки. Воно просто фіксує: хтось поїхав, а ти лишився. Хтось уже в тиші, а ти досі в цьому глухому металевому ритмі страху. І від цього між вами з’являється не тільки відстань, а й інша густина повітря.

Я відповів:

«Добре, що ви доїхали».

Ще хотів написати: «Не зникай». Але не написав. Бо це звучить як прохання, яке все одно нічого не гарантує.

Перші кілька днів після його від’їзду ми ще листувалися більш-менш нормально. Він скидав фото якихось чужих вулиць — чистих, охайних, занадто цілих. Я дивився на них і відчував дивний спротив. Наче ці фото роблять щось неправильне просто самим фактом свого існування. На них були вітрини, трамваї, люди з кавою, собаки в светрах, вечірні ліхтарі. Нічого жахливого. У тому й проблема. Звичайне життя, яке десь продовжується, коли твоє розвалилось.

«Тут у магазині десять видів молока, я офігів», — написав він одного разу.

Я всміхнувся, а потім роздратовано кинув телефон на матрац. Бо що мені робити з цією інформацією? Радіти за нього? Заздрити? Ображатися? Усе одразу?

Через якийсь час я відповів:

«Нормально».

Потім стало соромно. Я хотів написати щось тепліше, але вже не знайшов правильного тону. Війна взагалі дуже швидко псує інтонації. Те, що раніше було б легкою розмовою, тепер починає скрипіти, як двері без мастила.

Ми з Данєю обговорювали це в переписці.

«Тимур уже там, коротше», — написав я.

«Знаю. Він мені теж відписував».

«І як тобі?»

«Що як?»

«Не знаю. Просто... як?»

Даня довго не відповідав. Потім написав:

«Мене бісить, що я заздрю. І бісить, що від цього я автоматично виглядаю як мудак. А ще бісить, що я б, може, теж поїхав, якби мене повезли».

Я сидів із цим повідомленням і думав, що чесність іноді болить сильніше, ніж брехня. Бо я відчував майже те саме. Мені хотілося, щоб хтось сформулював це інакше, красивіше, шляхетніше. Але красиві формулювання в ті дні швидко облітали, як фарба зі старого паркану.

Потім Даня додав:

«Коротше, якщо ми колись знову будемо сидіти в нього вдома і жерти чипси, я зроблю вигляд, що нічого такого не думав».

«А якщо не будемо?» — написав я.

Він нічого не відповів.

Оце «якщо не будемо» стояло між нами обома довше за будь-які репліки.

Люди почали їхати і з нашого будинку. Не масово, не одразу, але поступово під’їзд рідшав. Кожен від’їзд створював особливу тишу, яку неможливо сплутати ні з чим. Ти бачиш пакети, валізи, дітей у шапках, надто серйозних для своїх років, дорослих із обличчями, на яких одночасно рішучість і вина. Чуєш двері машини. Бачиш, як сусіди кивають одне одному й не знають, чи казати «щасливо», «бережіть себе», «повертайтеся». Усі ці фрази раптом стають надто маленькими.

Одного ранку поїхала жінка з двома дітьми, яка сиділа біля нас у підвалі. Хлопчик із машинкою довго не хотів іти, бо загубив одне колесо. І ця сцена мене чомусь добила: посеред усього цього пекла маленька людина стоїть і шукає пластикове колесо, без якого не може залишити місце, де боїться перебувати. Ніби якщо знайде його, все ще матиме сенс.

Тато допоміг їм винести сумки. Мама дала якісь ліки в дорогу. Тьотя Ніна перехрестила дітей. Я стояв збоку й думав, що прощання під час війни завжди недороблені. Ніхто не каже всього. Ніхто не знає, чи це «до зустрічі» взагалі має під собою ґрунт.

Після того, як машина поїхала, підвал став ширшим. І від цього — гіршим.

Я вийшов у двір трохи пізніше разом із татом. Було вітряно. Дерева стояли голі, з темними гілками, як нерви на рентгені. На дитячому майданчику нікого. Гойдалка трохи рухалась від вітру. Я дивився на неї й раптом згадав, як Марта влітку кричала, щоб я розгойдував її сильніше, а я бурчав, що вона зараз вилетить у космос і мама мене вб’є. Пам’ять тепер працювала дивно: хапала найпростіші речі й робила з них майже фізичний біль.

— Ти б теж хотів поїхати? — спитав тато несподівано.

Я не одразу відповів.

— Не знаю.

Він кивнув. Ми обидва розуміли, що це правда і водночас ухиляння.

— Я б хотів, щоб ви були в безпеці, — сказав він.

— А ти?

Він глянув кудись повз двір, повз будинки, ніби там було щось, що не вміщалося в слова.

— А я не знаю, де тепер безпека.

Це була одна з найдовших і найчесніших фраз, які я від нього чув за останній час.

Тоді я вперше ясно зрозумів, що дорослі не приховують від нас готові відповіді. Їх просто немає. Вони так само блукають у темряві, тільки роблять це з пакетами, документами, ліками і дітьми на руках.

Того ж вечора Лера написала:

«Ми, можливо, теж поїдемо. Ще не точно».

У мене всередині щось провалилося. Наче до цього всі від’їзди ще можна було якось витримати, але не це. Не вона. Не той слабкий, дивний, тихий зв’язок, який і без того ледве встиг початися.

Я кілька хвилин не відповідав. Потім написав:

«Куди?»

«Поки не знаю. Може, до родичів. Може, далі».

«А ти хочеш?»

Вона довго мовчала. Потім:

«Я хочу, щоб це все відчепилося від міста».

Це була типова Лера-відповідь. Не на питання, але точніше за будь-яку пряму відповідь.

Ми ще трохи переписувалися тієї ночі. Ні про що особливе. Про те, що інтернет знову поганий. Про те, що в неї змерзли руки. Про те, що вона не може заснути, бо весь час прислухається. Про те, що я почав записувати місто, «щоб не вкрали повністю». Вона написала: