Розділ 4 - Між тривогами

Розділ 4 - Між тривогами

На третій чи четвертий день — я вже не був певен, який саме тепер день, бо числа почали втрачати форму — у мене з’явилося дивне відчуття, ніби життя розбилося не на години, а на відрізки між сиренами, вибухами, спусками в підвал і підйомами назад. Не було більше ранку, дня, вечора. Були тільки «зараз можна закип’ятити чай», «зараз швидко зарядити телефони», «зараз треба спуститися», «зараз тихо, але це нічого не означає».

Місто жило уривками. Ми теж.

У квартирі стало холодніше, хоча батареї ще були ледь теплі. Мама почала готувати дуже прості речі, ніби їжа теж мала не відволікати від головного: каша, бутерброди, чай, яйця, якщо пощастить, макарони. Від самої буденності цих страв мені іноді хотілося злитися. Наче ми граємо в нормальність, а вона все одно не складається.

— Не дивись так, — сказала мама якось, коли я мовчки колупав виделкою гречку. — Це їжа, а не трагедія.

— Я не казав, що це трагедія.

— У тебе обличчя казало.

— У мене завжди таке обличчя.

Зазвичай після цього вона б відрізала щось різке, і ми б посварилися через дрібницю, яка насправді не дрібниця, бо в кожній родині є старі маршрути сварок, давно натоптані. Але тепер мама тільки видихнула і потерла перенісся.

— Ілля, не починай.

І я раптом побачив, яка вона втомлена. Не просто «не виспалась», не просто нервує. А так, ніби її тримає тільки звичка бути потрібною. У неї під очима з’явилися темні кола, волосся весь час вибивалося з хвоста, і вона все одно рухалась швидко, збирала, сортувала, перевіряла, змушувала нас пити воду, їсти, вдягати шкарпетки, заряджати телефони, не сидіти біля вікон, не робити дурниць, не панікувати, не мовчати надто довго.

Мама ніби стала диспетчеркою нашого виживання.

Тато, навпаки, говорив ще менше, ніж раніше. Але його мовчання змінилося. До війни в ньому часто було щось відсторонене, як у людини, яка живе поруч, але трохи окремо, у власній голові, де завжди є якісь незрозумілі дорослі розрахунки. Тепер він мовчав як людина, що постійно слухає. Новини. Під’їзд. Двір. Чужі інтонації. Віддалені глухі удари. Стан матері. Наші реакції. Він ніби весь час перевіряв, чи стоїть ще світ на своїх місцях, хоча вже знав, що ні.

Він носив воду з найближчого місця, де її можна було набрати про запас. Домовлявся з сусідами, як чергувати біля дверей підвалу, щоб не лишати його зовсім темним. Допомагав тьоті Ніні знести ще одну ковдру. Лагодив переноску для кота сусідки, бо в неї зламалась застібка. Робив усе мовчки, так, ніби руками ще можна втримати хоч якусь структуру.

Я став помічати його спину. Дурна деталь. Але до цього я ніколи не думав про те, як виглядає людина зі спини, коли вона тримає на собі страх і не дає йому вилитися назовні. У тата плечі ніби зробилися ширшими, але важчими.

Марта в перші дні ще думала, що це щось тимчасове і зрозуміле дорослим. Діти довше вірять, що дорослі знають сюжет наперед. Потім вона почала питати менше. Це було набагато страшніше. Вона носила з собою маленького жовтого зайця з потертою стрічкою на шиї й час від часу тихо з ним розмовляла. Іноді просила мій телефон, щоб «подивитися, чи є інтернет». Насправді хотіла мультики, але вголос майже не просила, ніби відчувала, що навіть бажання треба економити.

Я почав записувати не тільки в зошит, а й у телефон — голосом, коли не було сил писати. Спочатку мені здавалося це дуже тупим. Сидиш у підвалі, шепочеш у мікрофон щось про запах сирості, чийсь кашель, тріснутий пластик на підлозі, від якого мерзнуть ноги, і думаєш: ну і навіщо? Кому це треба? Потім зрозумів: мені. Якщо не зафіксую, цей час потім перетвориться на одну велику чорну пляму, а я не хочу, щоб місто в моїй пам’яті стало просто словом «жах». Воно було набагато складніше. Страшніше й живіше.

Одного дня я записав:

«Сьогодні в підвалі пахне чаєм і мокрою курткою. Чай тьоті Ніни чомусь завжди пахне так, ніби ми не в підвалі, а на вокзалі перед якоюсь довгою поїздкою. Хоча їхати нікуди. Або нікуди без втрати».

Мені самому здалася ця фраза надто красивою для реальності, але я її не стер. У такі дні межа між пафосом і правдою була дуже тонкою. Іноді реальність сама починала звучати так, ніби хтось її вигадав занадто драматично. Але ж вона все одно була правдою.

Зв’язок то з’являвся, то падав. Коли інтернет ловив, я перечитував повідомлення по сто разів, ніби від цього вони ставали теплішими. Тимур писав із дороги коротко, уривчасто. То вони стояли десь у величезному заторі. То ночували в знайомих. То ще їхали. У його повідомленнях не було деталей, і я розумів чому: коли ти вже вирваний зі свого міста, будь-яка деталь починає боліти сильніше, ніж треба.

«Як там?» — питав він.

«Та як...» — відповідав я.

Іноді між нами висіла пауза по пів дня, а то й більше. Раніше це б нічого не значило. Тепер кожна довга тиша виглядала як зменшення відстані до зникнення.

Даня тримався на жартах, але вони стали гостріші, нервовіші. Наче сміх у нього тепер був не для радості, а як спосіб не збожеволіти.

«Якщо я ще раз почую слово “тривожна валізка”, то покладу в неї себе й піду в ліс».

«Моя бабуся сказала, що в підвалі в неї почався радикуліт, і це підозріло схоже на початок апокаліпсису».

«Я ніколи не думав, що буду так радіти розетці».

Я іноді відповідав. Іноді — ні. Бо в якийсь момент мене почало дратувати саме те, що мене ще щось може смішити. Наче якщо тобі смішно, значить, ти недостатньо серйозно страждаєш. Наче в новій системі координат за сміх одразу має нараховуватися провина.

Я сказав про це Лері. Точніше, написав.

«Мені тупо соромно, коли я сміюся».

Вона довго не відповідала. Потім прийшло:

«Мені теж».

І ще через хвилину:

«Але якщо ми перестанемо, це буде подарунок не нам».

Я перечитав це разів десять. Мені хотілося спитати, звідки вона завжди дістає такі точні фрази, але я не спитав. Замість цього написав: