Розділ 1 – Останній день

Розділ 1 – Останній день

До двадцять четвертого лютого моє життя було настільки звичайним, що іноді мені здавалося: воно навіть не починалося по-справжньому. Наче я стояв у коридорі перед якимись важливими дверима, але ніяк не міг їх відчинити, бо то уроки, то батьки сваряться через дрібниці, то в телефоні зависаєш до другої ночі, то здається, що твоє справжнє життя почнеться трохи пізніше — навесні, влітку, після дев’ятого, після школи, після того, як подорослішаєш хоча б на вигляд.

Мені було п’ятнадцять, я жив у Харкові й знав своє місто не як турист знає карту, а як людина знає власну кишеню: де дірка, де дріб’язок, де старий чек, який давно треба викинути, але чомусь шкода. Я знав, як пахне наш двір після дощу. Знав, на якій сходинці в під’їзді треба трохи перестрибнути, бо там сколений край. Знав, у який час у кав’ярні біля дому найменша черга і коли бариста з втомленими очима вже не питає, що мені, а просто каже: «Як завжди?»

Як завжди — це було найкраще формулювання мого життя до війни.

Як завжди я прокидався пізніше, ніж треба. Як завжди мама кричала з кухні, що я знову запізнююсь. Як завжди тато мовчки щось лагодив або шукав ключі, які весь час лежали в одному й тому ж місці, але чомусь кожного ранку губилися. Як завжди Марта, моя молодша сестра, говорила стільки, ніби їй за це платять. Як завжди я робив вигляд, що мене всі дратують, хоча насправді просто не вмів бути ніжним і нормальним, не вивертаючи це все в сарказм.

— Ілля, якщо ти ще раз скажеш, що п’ять хвилин — це не запізнення, я почну будити тебе о шостій, — сказала мама одного ранку, поставивши переді мною чашку чаю.

— Це погроза чи обіцянка? — спитав я, не відриваючись від телефона.

— Це реальність, — сказала вона.

У мами завжди був такий голос, ніби вона не просто говорить, а підписує наказ. Мене це страшенно дратувало. Тепер я думаю, що в неї просто було забагато всього в голові: робота, продукти, Марта, рахунки, новини, мій підлітковий ідіотизм, татова мовчанка, власна втома, яку вона ховала десь у шухляді разом із батарейками, квитанціями і запасними ґудзиками.

Тато був зовсім інший. Якщо мама скидалася на людину, яка постійно тримає руками стелю, щоб вона не обвалилася, то тато був схожий на стіну. Стоїть. Мовчить. Наче міцний. Наче надійний. Але спробуй зрозумій, що в нього там усередині. У дитинстві мені подобалося, коли він міг полагодити будь-що — кран, дверцята шафи, стару лампу, мій велосипед. Потім це чомусь перестало мене вражати. Здавалося, що це просто набір дорослих функцій, як уміння оплачувати комуналку чи сердито дивитися на чеки з магазину.

Марта, навпаки, була як радіо, яке не вимикається навіть уночі. Їй було вісім, і вона ще жила в якомусь своєму прекрасному безсоромному світі, де можна сто разів поспіль спитати «а чому?», і тебе не зненавидять. Хоча іноді я був близький. Вона могла зайти до мене в кімнату без стуку, взяти мої навушники, назвати мою музику «сумною, як мокрий хліб», а потім піти, ніби нічого не сталося.

— Не чіпай мої речі, — казав я.

— А ти не будь таким старим, — відповідала вона.

Можливо, з усіх нас вона була найживіша.

Школа теж була як завжди. Коридори з вічною духотою, вчителька алгебри, яка дивилася на нас так, ніби ми особисто зруйнували її молодість, однокласники, що одночасно були і близькими, і чужими, залежно від дня, погоди й того, хто з ким сьогодні сів. Деякі речі в школі були стабільнішими за закони фізики. Наприклад, Даня завжди заходив у клас так, ніби це сцена, а ми всі давно купили квитки.

— Доброго ранку, шановні глядачі, — казав він, розкидаючи руки. — Сьогодні в програмі: дві контрольні, одна моральна деградація і смерть на фізиці.

— Ти б хоч раз зайшов нормально, — сказала якось Лера.

— Нормально — це для людей без харизми, — відказав Даня й сів поруч зі мною.

Даня був із тих людей, яким усі ніби трохи пробачають забагато тільки тому, що з ними смішно. Він говорив голосно, сміявся ще голосніше, міг посперечатися з ким завгодно і вийти з цього або переможцем, або клоуном, але точно не непомітним. У нього була дивна суперсила — робити так, що навіть найтупіший день не до кінця вмирав.

— Ти бачив домашку з історії? — спитав він.

— Ні.

— Я теж. Прекрасно. Значить, нас двоє, і це вже не провал, а тенденція.

— Тенденція до тупості.

— Не тупості. До гуманітарної свободи.

Лера сиділа через ряд і робила вигляд, що не слухає. У неї це погано виходило. Вона взагалі вміла виглядати холоднішою, ніж була. Наче спеціально носила навколо себе невидиму куртку зі скла: дивитися можна, торкатись — обережно. До війни я не називав це закоханістю, бо це звучало надто пафосно й одразу робило мене схожим на когось із дурних серіалів. Я просто думав про неї частіше, ніж було б розумно. Про те, як вона заправляє волосся за вухо, коли читає. Про те, як криво усміхається, якщо її щось по-справжньому смішить. Про те, як вона може сказати одну точну фразу і не лишити тобі де сховатися.

Одного разу після уроків ми йшли до метро разом — випадково, звісно. Усе важливе в п’ятнадцять років завжди маскується під випадковість.

Був лютий, але ще той, звичайний лютий, коли всі вже втомилися від зими й хочуть весну хоча б у вигляді сонця на пів години. Сніг на тротуарах був сірий, як стара вата. Люди йшли повз нас, втягнувши голови в коміри. Харків шумів своїм звичним способом: машини, трамваї, чужі голоси, дзенькіт дверей, реклама, хтось сміється, хтось свариться, хтось живе своє дрібне, важливе, невидиме життя.

— Ти завжди такий мовчазний чи тільки коли поруч іде дівчина? — спитала Лера.

— Я економлю слова. Інфляція.

— Жахливо смішно.

— Я старався.

Вона глянула на мене й усміхнулась краєм рота. Цього вистачило, щоб увесь день потім був трохи підсвічений зсередини.

— Ти серйозно думаєш, що історія — це найнепотрібніший предмет? — спитала вона.