Як завжди — не за планом

Тимофій Бублик піднявся на сцену, міцно тримаючи аркуш із результатами. Люди на площі подалися вперед, щоб краще бачити. 

Він прокашлявся й почав.

— За результатами фінального голосування новим мером Агрії обрано Федора, поштаря.

На площі здійнявся шалений гомін. 

Хтось заплескав у долоні. 

Хтось вигукнув:

— Та ну!

Федір розгублено посміхнувся.

— Я… — почав він. — Я ж листи…

— От і добре! — крикнув хтось. — Значить, і місто не загубиш!

Люди засміялися.

А Куропась стояв мов укопаний.

Спершу він нічого не відчув. 

А потім — усе одразу. 

— Як це… — прошепотів він. — То тепер що, виходить, я не мер? А хто я?

Куропась озирнувся на людей і, дивлячись їм просто у вічі, повторив:

— Хто я?

Люди перезирнулися.

— Напевно… поштар? — крикнув хтось із натовпу.

— А й справді, хто тепер буде поштарем? — озвався інший.

Куропась не знав, що сказати і куди подіти руки. Він то складав їх перед собою, то опускав уздовж тіла, ніби намагався знайти для них правильне місце.

— Я ж старався… — тихо мовив він. — Я ж усе тримав…

— Ти тримав, — сказала Галина. — А тепер можна й відпустити.

Куропась не відповів. Але вперше за довгий час його плечі повільно опустилися.

На площі стало дивно порожньо.

Федора швидко привітали. Потиснули руку та почепили значок мера на груди.

Хтось навіть підкинув кашкет угору.

А Куропась стояв осторонь.

Без троянди.

Без промови.

Він посміхнувся, як зміг, — і пішов додому.

Понад тиждень Григорій Маркович зовсім не виходив із дому. Увесь час лежав у ліжку в білій сорочці й нічному ковпаку та переглядав документи просто на ковдрі. Поруч, на тарілці, лежало холодне смажене стегно.

— А оце я саме підписав закон, щоб провести залізницю через головну площу, — сказав він і ледь усміхнувся. — Хороше було рішення. І швидко, і туристи одразу виходять біля моря.

Він на мить замовк і глянув убік.

— Та от тільки туристи не приїздили… — тихо додав він. — Але, може, ще будуть.

Він щиро засміявся, коли побачив фото.

— А це ж я кричу на Бублика, бо води в місті не було три дні. Хороші були часи… І репортери вчасно, як завжди.

Та за мить він озирнувся — поруч нікого не було. У кімнаті стояла тиша, лише ледь чутно шаруділи папери.

В оці з’явилася сльоза. Він швидко стер її і підвівся. 

Куропась нарешті вийшов надвір, а морське повітря наповнило його груди. 

Потім він повільно обійшов маяк, підійшов до берега і сів на каміння.

Трохи піднявши нічну сорочку, він опустив ноги у воду.

Вона була прохолодною і спокійною.

Тим часом новий мер, Вербжицький Федір Петрович, облаштував поштове відділення під свій кабінет і зібрав нараду.

Григорій Маркович не пішов, пославшись на недугу.

— Кх… — почав мер Федір.

Галина, Семен, лікар і Бублик затамували подих.

— Кх, — ще раз кашлянув мер і подивився на всіх. — Нам негайно потрібен поштар. Люди скаржаться. Вже тиждень ніхто не доставляє пошту. Є пропозиції?

— Провести вибори на посаду поштаря? — незграбно запропонував Бублик.

— Кх… так, можна, — кивнув Федір. — Але нам потрібна надійна, перевірена людина. Пане Бублику, пропоную вам стати поштарем.

— Але я помічник мера… — розгублено відповів Бублик.

— Кх… а тепер поштар, — спокійно сказав Федір. — Наступне питання. Нам потрібен помічник мера. Є охочі?

— Пане мер, я вважаю… — почав лікар.

— Кх, дуже добре, Валерію Івановичу. Тепер ви мій помічник. Що у нас далі… А так. Нам потрібен лікар?

Усі завмерли. Хропач почесав чоло.

— Кх, Семене, ви щось хотіли сказати? — звернувся Федір Петрович.

— Пане мер, я лише…

— От і добре. Тепер будете лікарем.

— Але я слідчий… — озвався Хропач.

— Кх, вірно. Тепер нам потрібен слідчий.

Мер подивився на Галину.

— Пані Галино, виходить, це ви.

Галина моргнула.

— Я?.. — тихо перепитала вона.

— Кх, добре. Тоді з цим питанням вирішили. Приступайте до своїх обов’язків.