Козівка

Єдине, чого Куропась не врахував, — це те, що з Агрії тепер не їдуть. З Агрії летять.

Як тільки рішення їхати визріло остаточно, мер вийшов на площу — і завмер. Посеред неї стояла величезна повітряна куля, прив’язана мотузками, ніби він бачить її вперше.

Куропась ковтнув.

— Я про це не подумав, — пробурмотів він.

Йому стало неспокійно. Він одразу вирішив, що без поради тут не обійтися, тому покликав Федора.

Поштар уважно вислухав і кивнув.

— Боятися — це нормально, — сказав він. — Куля тримається міцно. Я на ній літав не раз. Головне — не дивитися вниз одразу.

— А якщо мотузка… — почав Куропась.

— Триматиметься, — запевнив Федір.

— А якщо… — знову почав мер.

— Не хвилюйтеся, — сказав поштар. — Усе перевірено. Куля міцна, кошик надійний.

Куропась трохи помовчав.

— Ну що ж… — зітхнув він. — Тоді спробуємо.

Ця розмова трохи заспокоїла мера, але не до кінця.

Перед відльотом мер зібрав коротку нараду. Він повідомив Тимофію Бублику, що на час його відсутності той виконуватиме обов’язки головного. Бублик запевнив, що зробить усе як слід.

Куропась кивнув. Йому хотілося додати ще щось важливе, але потрібних слів він так і не знайшов.

Коли настав час, мер обережно підійшов до кошика. Зупинився. Подивився на землю. На будинки. На маяк.

— Я швидко, — тихо сказав він собі.

Григорій Маркович ступив у кошик.

Куля сіпнулася й повільно рушила вгору. Земля почала віддалятися. Куропась схопився за край кошика й міцно заплющив очі.

Серце калатало так голосно, що, здавалося, його чують усі мешканці Агрії.

— Це тимчасово… — шепотів він. 

Коли він наважився розплющити очі, Агрія вже була дуже низько.

Куропась відчув, як у животі щось стислося.

Він летів угору.

І йому було справді страшно.

Нарешті на горизонті з’явився материк. 

А згодом і село. Маленьке та мальовниче.

Куля почала повільно опускатися. Куропась обережно ступив на землю й завмер. Голова ще крутилася, ноги були ніби не свої. Він кілька разів глибоко вдихнув, даючи собі час.

— От і все… — тихо сказав він.

Куропась рушив стежкою. Вона була вузька, втоптана, знайома до болю. З обох боків росла трава — така сама, як у дитинстві. Кожен крок відлунював у грудях дивним теплом.

Невдовзі він побачив перекошену хатинку. Біля неї порався похилий чоловік.

Куропась зупинився.

Чоловік випростався, витер руки об штані й уважно подивився на незнайомця. Дивився довго, мовчки. Потім примружився.

— Грицю?.. — нарешті обережно спитав він.

Куропась ковтнув.

— Тату…

Батько підійшов трохи ближче. Зупинився за крок. Подивився на нього з голови до ніг — на чисту сорочку, на взуття, на поставу.

— Поважний став, — сказав він просто. 

Він щиро усміхнувся — так само, як колись. Куропась відчув, як усередині потепліло.

З хати вийшла мати. Вона зупинилася на порозі, примружилася від сонця й одразу все зрозуміла.

— Гришко… — тихо сказала вона.

Григорій Маркович зробив крок назустріч, і вони обійнялися. 

Мати гладила його по спині, а він стояв, не рухаючись, і відчував, як повільно відступає напруга.

— Заходь до хати, — сказала вона. 

У хаті пахло теплом і хлібом. Куропась сів на лаву, торкнувся долонею дерев’яного столу й раптом зрозумів, що давно не відчував такої тиші.

Йому було спокійно. По-справжньому.

Куропась розповідав довго. Не поспішаючи. Наче розмотував клубок, який тримав у собі багато років.

Про своє правління. Про спроби втримати спокій в місті. Про курку Рябушу, про яблука, про камінці, про відкол від материка й про те, як місто стало островом.

Мати слухала, склавши руки на колінах. Батько сидів біля вікна й час від часу кивав.

— А тепер ще й вибори, — додав Куропась тихіше. — Перші справжні... І я… — він замовк. — Я не хочу йти з цієї посади. Я до неї звик. Це ж моє життя. Але…

Раптом він почув знайоме бекання.

Куропась здригнувся й різко підвів голову.

— Що знову?.. — прошепотів він і торкнувся вуха.

Він підійшов до вікна й визирнув надвір.

На подвір’ї стояла коза. Звичайна. Жива.

Вона спокійно жувала травичку й час від часу бекала, ніби просто нагадувала про свою присутність.