Беее-е-е...

А все почалося тоді, як Григорій Маркович приїхав із села під Агрією — вступати до кулінарного училища. 

Невисокого зросту, уже на той час округлий хлопець із густим волоссям зійшов з автобуса, тримаючи в руках документи про завершення шкільної освіти.

Чому саме кулінарне? Бо його дуже манили запахи: теплих пиріжків, хрумких котлеток і смаженої картоплі…

— М-м-м… — подумав Григорій.

Від цієї думки в нього забурчав живіт.

Він підійшов до невеличкої двоповерхової будівлі й потягнув за старі дерев’яні двері. Та щойно ступив усередину, як відчув, що щось тягне його назад.

Чи то піджак зачепився за ручку…

Чи то… коза тягне?

Коза?!

Григорій обернувся й побачив велику козу, що міцно вчепилася зубами в його піджак. Вона тягнула, зажовувала все більше й зовсім не збиралася відпускати. Очі в неї були великі та жовті. Григорій відмахувався, намагався вирвати одяг, але коза не здавалася.

Піт стікав з чола великими краплями… 

Та раптом Григорій Маркович підхопився з ліжка.

Він витер спітніле обличчя й озирнувся. У кімнаті було тихо. 

Ні кози, ні дверей училища.

— Це що… був сон? — пробубонів він.

Куропась запалив свічку, бо заснути вже не міг. Коли зійшло сонце, він пішов умиватися. Зупинився біля дзеркала й подивився на себе. Обличчя було трохи одутле після важкої ночі.

Він зачесав волосся й зітхнув, побачивши кілька волосин, що залишилися на гребінці.

Потім, як завжди, забрав газету у поштаря Федора, сів у робоче крісло й відкусив масне куряче стегно.

Цього дня газета рясніла заголовками:

«Невдалі вибори»

«Куропась не впорався»

«Що далі?»

«Чи буде потужне рішення?»

Мер відклав газету, повільно переодягнувся й пішов гуляти містом, щоб подихати свіжим повітрям і трохи провітрити голову.

На вулиці було сонячно. Пташки співали, а дерева гарно цвіли білими квітами. Григорій Маркович розправив груди і глибоко вдихнув солодкий весняний запах. Було так добре, що він і забув про нічні сни.

Хтось із мешканців уже порався на городі, хтось поспішав на роботу. Із їдальні Тамари Балабухи долинав смачний запах пиріжків. Тамара теж колись навчалася в кулінарному училищі — на тому самому курсі, що й мер. Згадавши про це, він вирішив пройти повз швидше, щоб не лізли зайві думки.

— Доброго раночку! — почувся голос позаду.

Куропась не обернувся. 

Тамара лише знизала плечима. А мер, тим часом захеканий, звернув на іншу вулицю.

Там він почув ніжний голос Галини. Вона сапала бур’ян біля квітника й співала. Пісня була про добро і зло, про троянди й лопухи. Її голос лився по подвір’ю, наче чиста вода, і від нього ставало спокійніше.

Заколисаний піснею, Куропась зазирнув за паркан.

— Доброго ранку, Галино!

— Ой, пане мере, і вам доброго, — сказала вона, випрямляючись і витираючи руки об фартух. — Щось ви сьогодні якийсь… блідий... Чи мені здається?

— Та ні, все добре... кх,  — швидко відповів Куропась. — Просто… повітря сьогодні таке. Морське.

— Так... Морське повітря — воно корисне, — усміхнулася Галина. 

Куропась кивнув. Йому раптом захотілося, щоб ця розмова тривала ще трохи.

— Користь — це добре, — погодився він. 

Та відповісти вона не встигла, як раптом...

...за її спиною з’явилися очі.

Спершу одне — жовте й кругле. Потім друге.

Козячі очі.

Вони пильно дивилися, і Куропась відчув, як у горлі з’явився клубок. Він голосно ковтнув і зробив крок назад.

Галина кинула сапу й підбігла до паркану.

— Що з вами, пане мере? Вам зле?

— Та ні-ні, усе добре, — пробурмотів він. — А це… ваша коза?

— Та це ж Роза, моя дівчинка! — усміхнулася Галина й погладила козу по голові.

Роза жувала сіно й не зводила очей із мера, ніби уважно його розглядала.

— Ну… гаразд… — швидко сказав Куропась і почав відходити, махаючи руками.

Мер побіг додому, щоб перевести подих. Він зручно вмостився в кріслі з чашкою гарячого чаю й узявся за передвиборчий план.

Та несподівано букви почали розпливатися перед очима. Повіки стали важкими і повільно опустилися. За мить у маленькому будиночку біля маяка почулося гучне хропіння.

Григорій Маркович розслабився в кріслі, а на його обличчі з’явилася легка усмішка.

Йому снилося велике поле. Запашні трави лагідно лоскотали босі ноги, а сонечко гріло обличчя. Він стояв у своїй нічній сорочці, яку трохи колихав вітер.