Недокурканність

Сонечко повільно заходило за обрій, і небо ставало рожево-золотим. На центральній площі висіли маленькі яскраві ліхтарики, що тихенько гойдалися від вечірнього вітерцю. У повітрі пахло свіжою випічкою та морем.

Гості нарешті відпочили в шатрі й почали виходити назовні, почувши гомін. 

Раптом почувся скрипучий звук мікрофона — такий різкий, що всі на мить скривилися, а хтось навіть затулив вуха.

На саморобну сцену вийшов мер.

Григорій Маркович був у чорному смокінгу з червоним метеликом, а гострі вуса стирчали вбоки особливо урочисто. Куропась постійно підправляв їх, ніби вуса теж були важливою частиною свята і мали тримати порядок.

Він постукав по мікрофону.

— Пані та панове! — урочисто почав він. — Вітаю вас на нашому заході з нагоди приїзду шановних гостей із далекої-далекої Констан… Костян… Костянтинівки…

— Із Костянтинополя! — голосно підказав хтось із натовпу.

— Саме так, із Костянтинополя, — кивнув мер. — Міста з дуже довгою назвою.

У натовпі хтось засміявся.

— Ласкаво просимо! Зустрічайте першого учасника — Івана Багнюка!

Іван Багнюк, тридцяти років, був людиною простою: працював багато й зайвих слів не любив. Особливих талантів не мав, але якщо місто просить — він не відмовить. Увесь день він думав, що ж такого показати. А оскільки мав свіжий урожай яблук, вирішив виконати цирковий номер.

Він хвилювався, піднімаючись на сцену, і тихо повторював собі:

— Розділ четвертий, пункт одинадцятий… не дивитися курці в очі… не дивитися курці в очі…

Та раптом яблука висипалися з кишень і з гуркотом покотилися по сцені.

— Починаю! Зараз буде справжнє диво! — вигукнув він і підкинув угору перші три.

Яблука полетіли високо вгору. Одне впало. Іван швидко підхопив його й додав четверте. Потім п’яте. Потім ще.

Яблука падали, іноді відлітали в натовп — тоді чулися вигуки:

— Ой!

— Обережно!

— Я зловив!

Але всі тільки сміялися.

Перший номер дуже сподобався глядачам, і Івана проводжали гучними оплесками. Він навіть уклонився тричі, а одне яблуко вперто стирчало в нього за коміром.

Потім на сцену вийшла Галина Вирвикаша. Вона чекала цього моменту усе життя — понад сорок років. Вона стояла рівно, склала руки й глибоко вдихнула.

Усі в місті знали, як вона любить співати, і ось нарешті настав її час.

Її пісня була ніжною й сумною. Вона співала про любов і про рідний дім так зворушливо, що люди поволі перестали шепотітися. Дехто витер очі. Навіть діти притихли.

Султанія Друга слухала уважно. Її великі очі блищали у світлі ліхтариків. У якийсь момент вона навіть пустила маленьку сльозу, але швидко витерла її лапкою, щоб ніхто в Агрії не помітив. Адже тепер вона була поважною куркою з королівського палацу.

Тим часом Галина низенько вклонилася й зійшла зі сцени.

Після неї якийсь дідусь заграв на бандурі. Потім чоловік станцював гопака, вигукуючи гучно «Опа!».

Потім лікар Бондаренко прочитав лекцію з медицини, під час якої троє слухачів заснули, але чемно прокинулися наприкінці.

Та ще багато людей показали свої таланти.

Концерт проходив чудово. Усі були радісні і задоволені. Куропась уже почав розслаблятися й навіть дозволив собі подумати, що свято вдалося і жодних несподіванок не буде. 

І тут на сцені з’явилася остання учасниця.

Це була Антоніна Цибульченко — та сама жінка, яка колись загубила Рябушу.

Вона повільно вийшла на сцену, стискаючи в руках аркуш паперу. Її руки трохи тремтіли.

— Я написала це сама… — сказала вона.

Її вірш був трохи сумним, але світлим. Про курник, про подвір’я, про ранкове сонце й про те, як важливо повертатися додому.

Площа стихла.

У цю мить Султанія з усіх сил стримувалася, щоб не кинутися до Антоніни й не обійняти її.  Вона переступала лапками. Її пір’я тремтіло.

Та думка про палац і смачний корм змусила курку залишатися на місці.

Антоніна вже сходила зі сцени, аж раптом почула дивний звук.

Це була Рябуша — тобто та сама курка, яку тепер називали Султанією Другою.

Вона тріпотіла крильцями, вирвалася з рук і побігла через натовп просто до Антоніни. 

Люди розступалися. Хтось вигукнув:

— Дорогу!

Антоніна кинулася їй назустріч — і вони зустрілися посеред площі. 

Вони міцно обіймалися, кружляли в танці і плакали від радості. Тим часом мер Куропась уважно стежив за всім. Він схопився за серце й ледь не знепритомнів.

— Воду!

— Повітря!

— Куряче стегно для запаху!