Її Величність Султанія Друга

Поки поліцай вів солодке розслідування, на іншому кінці міста, у будиночку біля маяка, відбувалися зовсім інші події.

Мер Куропась протер маленькими ручками очі, добряче позіхнув, що звук розійшовся по всьому будинку, та швидко зіскочив із ліжка.  

Була лише п’ята сорок три. Сонечко лагідно визирало з-за обрію, а Григорій Маркович уже прямував до ванної.

Ранкові справи займали у нього не більше двох хвилин. Умившись, він одразу пішов до кабінету, прихопив улюблене куряче стегно й зручно вмостився у кріслі.

Він старанно жував курятину, аж раптом масна крапля впала просто на нічну сорочку, яку він досі не зняв. 

Мер намагався витерти пляму, але зробив тільки гірше: маленька крапля перетворилася на ціле море.

Засмучений, він відклав стегно й згадав, як колись навесні міг бігати у спортивному одязі — замість того, щоб сидіти в кріслі та плямити сорочку.

Поблукавши трохи у думках, він раптом відчув, як у нього забурчав живіт.

— Сьогодні ж не понеділок… Чи понеділок? — пробурмотів Куропась.

Та все ж він вирішив, що сьогодні не час для великих змін. І тільки-но підніс куряче стегно до рота, як почув гучний звук.

Куропась підбіг до маленького віконця й побачив на горизонті іржаву бляшанку, що швидко наближалася до берега. Він накинув халат і вибіг надвір — і тільки тоді зрозумів: це був корабель. Він голосно сигналив і пускав пару з труб.

Мер розмахував руками, тримаючи куряче стегно, ніби показував кораблю, куди плисти.

— Сюди! Трохи лівіше! Назад! — кричав він.

Звісно, його не чули, та Григорію Марковичу так було спокійніше.

Маленька пристань, на яку вже багато років ніхто не припливав, не була пристосована для великих кораблів. А цей виявився саме таким — навіть трохи більшим. Він зайняв усю пристань і ледве пришвартувався.

Нарешті запала тиша. Куропась витер чоло рукавом і завмер, дивлячись, як повільно, з легким скрипом, опускається трап.

Першою зійшла жінка років п’ятидесяти в темно-сірій сукні з великим кошиком у руках. За нею — ще одна жінка. Потім ще. Далі кілька чоловіків. І знову — люди з пакунками.

Як мер міста, Григорій Маркович не зводив очей із трапа й старанно рахував усіх, хто сходив на пристань.

— Двадцять три… — тихо промовив він.

Здавалося, що всі пасажири вже вийшли. Вони зібралися на дерев’яній пристані поруч з мером, але зовсім не звертали на нього уваги й дивилися на корабель.

За кілька хвилин з’явилася вона.

Молода жінка в ошатній смарагдовій сукні з рюшами та бантами. Здавалося, ніби вона не йшла, а пливла трапом. 

Вона повільно ступила на пристань. І лише тоді Куропась помітив у неї в руках щось дуже знайоме. Курку. Жінка тримала її обережно й ніжно, наче це була справжня коштовність.

Куропась уважно глянув на курку. Курка на нього. Потім мер знову подивився на жінку — і знову на курку.

— Ряб… — ледь не вирвалося в нього.

Вони мовчки дивилися одне на одного, аж поки незнайомка не заговорила:

— Це Султанія Друга, — лагідно сказала незнайомка, погладивши курку по голівці.

Чому Друга? Як потім з’ясувалося, Султанія Перша колись утекла й випадково потрапила на кухню в палаці. Про це вирішили більше не згадувати. Натомість жінка розповіла історію про те, як їй подарували іншу курку, як та пливла в маленькому трухлявому човнику й зрештою потрапила до палацу.

У цю мить великі курячі очі пильно стежили за мером. Він нервово ковтнув, швидко сховав обгризене куряче стегно до кишені й повів гостей уперед, ніби нічого не сталося.

Куди саме він і сам не знав. Туристи в Агрії з’являлися рідко, а меру потрібно було негайно вирішувати, що з усім цим робити.

Дорогою Григорій Маркович довідався, що гості пливли з Костянтинополя до Хаджибею у важливих державних справах. Але посеред моря їх застав сильний шторм.

Корабель мусив різко змінити маршрут. Вони перетнули Чорне море й сховалися в спокійніших водах Азовського. А далі — через низку дивних і несподіваних обставин — опинилися в Агрії.

Вже на центральній площі з’ясувалося, що гості мали з собою все необхідне. Посеред міста вони розклали великий шатер, і питання з житлом вирішилося саме собою. 

Куропась із полегшенням перевів подих, але відчув, що радіти поки зарано.

Того ж дня мер скликав термінову нараду, куди запросив своїх помічників і місцевого слідчого Семена Хропача.

— Шановні агрійці, справа дуже серйозна, — почав урочисто Куропась. — Від ваших рішень залежить майбутнє міста. Наші відносини з гостями тримаються на волосині… точніше на пір’їнці.

І він докладно розповів про все, що сталося вранці.

— Отже, план такий. Ми маємо подбати про безпеку гостей. І ще організувати культурний захід, щоб показати, які агрійці талановиті. Є ідеї?

— Щодо безпеки, — сказав Хропач, — можна покликати добровольців, щоб патрулювали місто. Так у нас буде порядок.