Загадкова справа Хропача

Цього дня Семен Хропач, як завжди, сидів у своєму невеличкому кабінеті й старанно записував правопорушення за минулу добу. 

Перед ним лежав товстий зошит у твердій обкладинці, олівець був гостро заточений, а на столі панував зразковий порядок — жодної зайвої папірчини. 

Останнім часом Семен приходив на роботу значно раніше. Усі ці зміни були пов’язані з недавньою справою курки Рябуші, у пошуках якої він брав неабияку участь і за що навіть отримав орден «За мужність у надзвичайних ситуаціях» з рук мера. 

Орден тихо лежав у шухляді столу і поки що жодного разу не був почеплений. Та замість радості Хропач мав дуже стурбований вигляд.

Він хотів, щоб у місті Агрія панував порядок, тому почав ще уважніше записувати навіть найменші порушення. Бо хто знає — сьогодні це дрібниця, а завтра вже справжній злочин! Принаймні так міркував Семен.

Запис виглядав так:

«Галина Вирвикаша — домогосподарка.

Фарбувала свій паркан зеленою фарбою та частково залізла пензлем на паркан сусіда, де чітко помітні зелені краплі.

Федір Вержбицький — поштар.

Терміновий лист доставлено не зранку, а після обіду, внаслідок чого адресат був помітно стривожений».

Семен крутив олівець у руці, обмірковуючи заходи протидії злочинності, як раптом хтось постукав у двері.

Двері протяжно скрипнули, і до кабінету повільно зайшла огрядна постать у великому капелюсі, окулярах і пальті. Вона підозріло озирнулася, мов герой шпигунського фільму, зачинила двері й сіла навпроти слідчого.

— Ой матінко рідна! Біда… — тремтячим голосом мовила постать.

Вона зняла окуляри та капелюха.

Це була Тамара Балабуха — продавчиня зі столової, де нещодавно велося розслідування щодо загадкового зникнення котлети. 

Зазвичай жвава й говірка, тепер вона ледве стримувала сльози.

— Що сталося? І навіщо така таємничість? — стривожено запитав Хропач.

Тим часом Семен відклав папери, поклав їх до шухляди й замкнув її на ключ.

— Мій чоловік постійно засинає, — нарешті прошепотіла жінка. — Просто на ходу. Іде — засинає. Сідає — засинає.

Вона зітхнула.

— Приходить з роботи, каже, що бадьорий. Та тільки-но сяде у своє крісло — і вже хропе. Ой лишенько! Справи по дому не зроблені. З його роботи дзвонять: мовляв, ваш чоловік заснув просто посеред зміни. Що робити, пане Хропач?

— А раніше подібне траплялося? — серйозно спитав Семен.

— Ніколи! — похитала головою Тамара. — Раніше стрибав, як півень на подвір’ї, — усе встигав і ніколи не скаржився. А тепер… як кіт на печі. Тільки сяде — й одразу куняє.

Хропач насупився.

— Справа справді делікатна, — пробурмотів він. — Розберемося, пані. І без розголосу.

Перехрестившись, жінка знову накинула окуляри і капелюха й вийшла з кабінету.

Семен одразу подзвонив Гаврилові Балабусі та запросив його на серйозну розмову.

Рівно о дев’ятнадцятій п’ятнадцять вечора щось глухо гупнуло в передпокої дільниці. Семен аж підскочив і кинувся до дверей.

Гаврило лежав під стіною й мирно сопів.

— Узагалі-то в нас заведено стукати, а не падати на порозі, — суворо мовив Хропач. — Прокидайтеся негайно.

— Я не сплю, чесн… — пробурмотів Гаврило, але не встиг договорити й знову задрімав.

Наступного дня все повторилося. Потім ще раз. Гаврило клявся, що не хоче спати.

Хропач не міг покинути цю справу. 

Цього дня він уперше почепив свій орден. Справа вимагала рішучості. Час діяти. Семен вирішив простежити за Гаврилом і з’ясувати, де той так виснажується.

Наступного ранку поліцейський крадькома прослідкував за підозрюваним, намагаючись не привертати уваги.

Виявилося, що дорогою з дому до фабрики було дві крамниці з м’якими кріслами біля вітрин. Це здалося Семенові підозрілим.

«Гаврило Балабуха вийшов із дому о сьомій годині та попрямував на роботу головною вулицею. Двічі позіхнув. Тричі потер очі. О 7:24 спіткнувся об бордюр. Ознак ліжка поблизу не виявлено», — занотував Хропач.

«Підозрюваний Балабуха вийшов з фабрики рівно о дев’ятнадцятій годині та повертався тією ж вулицею. Чотири рази позіхнув. Двічі зупинявся без видимої причини. О 19:18 сперся на ліхтар. О 19:22 на мить заплющив очі. Ознак подушки поблизу не виявлено», — занотував Хропач. 

Справа зайшла у глухий кут. Ніхто не міг пояснити, чому Гаврило засинає. Залишався лише один варіант — перевірити цукеркову фабрику.

Там поліцай з’ясував, що Гаврило працює лише місяць — рівно з того часу, як у родині Балабух почалися «сонні події». Ні колеги, ні керівництво не бачили чогось підозрілого чи дивного. Єдине, що зауважили, — він завжди носить із собою пакет солодкого.

— Їсть багато, — повідомив майстер цеху. — Постійно щось жує.