Свободу куркам!

Курку вкрали! — випалила жінка. — От пройдисвіти. Я так і знала!

— Яку саме курку? — уточнив мер, склавши руки за спиною.

— Як яку?! Рябушу! — обурилася жінка. — Єдину! Особливу! Вона ж у мене з характером!

— З характером — це важливо, — серйозно кивнув Куропась.

Жінка говорила швидко. Вона кілька разів збивалася, зітхала, поверталася назад і знову бралася до розповіді, намагаючись нічого не пропустити.

Куропась спокійно вислухав усю історію — майже від дня, коли Рябуша з’явилася на світ у липні, і аж до того, як її поцупили з курника.

— А хвіртку зачиняли? — запитав хтось із натовпу.

— Авжеж! Я завжди зачиняю!

— А може, не дуже зачинили? — обережно уточнив інший голос.

— Та що ви таке кажете! — обурилася жінка. 

Агрійці жваво загомоніли. 

Хтось почав називати можливих злодіїв, хтось відкидав ці підозри — і за хвилину все починалося спочатку.

— А може, це вона сама втекла?

— Та куди ж їй тікати?

— А раптом її заманили?

— Чим?

— Ну… зерном.

— Я ніколи не довіряв зерну, — пробурмотів дід у капелюсі.

Суперечки не вщухали.

Несподівано підійшла дівчинка й сказала, що бачила курку на Виноградній, 20.

— От бачите! — вигукнула жінка. 

У ту ж мить люди кинулися в різні боки.

За кілька хвилин усі повернулися назад.

— Такої вулиці не існує! — хтось вигукнув.

— Я тут живу тридцять років! — вигукнув чоловік. — І хто я тепер?

— Тепер ви мешканець Котлетної, звикайте, — пояснив інший. 

— Ні, ви мешканець Бубликової тепер!

— Ой, лишенько, як не заплутатися.

Згодом поштар Федір запевнив, що бачив Рябушу на Шашличній, де розносив газети.

— Вона стояла й дивилася на мене, — сказав він. — Дуже уважно.

— Вона мене шукала! — зраділа жінка. 

Люди заметушилися. Бігали кілька годин, заглядали на таблички з назвами вулиць й не могли зрозуміти, куди рухатися далі.

— Вона тут була!

— Ні, тут!

— Та ви ж плутаєтеся!

— Бо таблички нові!

— Треба було старі назви залишити поруч, — хтось несміливо запропонував.

— Запізно, — відрізав інший.

Отак люди бігали, доки Семен Хропач не запропонував перевірити пляж.

Ціла юрба людей на чолі з мером прибігла на набережну і побачила її...

Мер розкинув свої маленькі ручки в боки, щоб зупинити натовп, і не сполохати курку.

Рябуша сиділа в старому дерев’яному човні, що був прив’язаний до пристані, й спокійно похитувала голівкою.

— Рябушо! — крикнула жінка. — Треба її ловити!

— Мій човен! — заголосив дідуган. — Вона його забруднить!

— Цитьте обидва! — крикнув мер.

Усі завмерли. Люди пильно дивилися на курку, затаївши подих.

— Що ви зараз бачите? — трохи пошепки спитав Куропась і зробив паузу. — Курку, що загубилася й випадково потрапила до човна? Або…

Він обвів поглядом натовп.

— …вона сама цілеспрямовано пішла до човна, щоб утекти з міста.

— Але ж моя курка! — перебила жінка.

— Мій човен! — додав дід.

— Цитьте! — знову гримнув мер Куропась. — Оскільки Агрія — вільне й демократичне місто, ми не можемо йти проти волі місцевого мешканця. Навіть якщо це курка... Тому ми маємо прийняти її рішення піти звідси. 

Усі затамували подих.

Куропась крадькома підійшов до човника,  озирнувся довкола, нахилився й неквапливо розв’язав мотузку. Потім легенько штовхнув човен ногою.

Човен повільно рушив, м’яко погойдуючись на воді, а Рябуша спокійно стояла всередині й дивилася вперед.

Люди ще трохи постояли на набережній, ніби чекали, що Рябуша раптом передумає і повернеться назад. Але курка не поверталася. Вони мовчки махали їй услід, аж доки човник не зник на обрії.

— Ну… От і все — нарешті озвався Куропась. 

— А що тепер? — тихо спитав хтось.

Куропась повільно повернувся до натовпу.

— Тепер у нас немає проблеми з куркою.

Люди переглянулися.

— Вона вирішила свою долю сама, — додав мер і кивнув так, ніби поставив крапку в дуже важливому документі.

Він розвернувся і рушив у бік міста. За ним, не поспішаючи, потягнулися й люди.