Злочин на вулиці Котлетній

У столовій було спекотно, пахло картоплею, а за прилавком стояла розпашіла жінка років сорока п’яти. Вона розмахувала руками, хапалася за голову й намагалася одночасно говорити й зітхати.

Пара від каструль повільно здіймалася аж до самої стелі, а ложки в металевих мисках дзенькали так голосно, ніби й вони хотіли долучитися до розмови.

— Ой лишенько! Чесне слово, я відвернулася лише на дві хвилини, — говорила вона. — На тарілці було дві котлети, а коли я обернулася — залишилася одна. Ну як так можна, люди добрі!

Це була Тамара Балабуха.

Тим часом відвідувачі у столовій притихли й насторожилися. Хтось доїдав борщ, раз у раз поглядаючи довкола, а хтось прикривав тарілку руками, боячись, що котлета ось-ось щезне просто перед очима.

Семен уважно оглянув тарілку, прилавок і підлогу. Потім навіть нахилився та зазирнув під стілець — утім, нічого підозрілого там не знайшов.

— Розберемося, — сказав поліцай і почухав чоло. — Без паніки. Котлети, самі по собі, не ходять.

— А ця пішла! — обурилася Тамара.

Про зниклу котлету на вулиці Котлетній мер дізнався миттєво — швидше, ніж запах смаженої цибулі розійшовся по столовій.

Не зволікаючи ані хвилини, розлючений Куропась зібрав усіх помічників у кабінеті. 

— Пане Хропач, доповідайте, що сталося! — гримнув мер.

— Очевидних доказів ми не знайшли, — почав поліцай. — Та біля прилавка виявили котячу ворсину. Можливо, це виведе нас на слід зловмисника.

— Яка ворсина?! У нас тут серйозна справа! — спалахнув Куропась. — Крадіжка! Потрібен потужний план дій!

Він підвівся та сперся руками на стіл.

— Чи не здається вам, що вкрадена котлета на вулиці Котлетній, 25 — не випадковість?!

Хропач  почухав чоло, але нічого не додав.

— Я пропоную заборонити продаж котлет, — заявив мер. — Щоб більше ніхто не міг їх вкрасти.

У кабінеті запала тиша. 

— Можна ще перейменувати вулиці, щоб не було спокуси, — обережно додав круглощокий помічник Тимофій Бублик.

Куропась широко усміхнувся.

— Оце так ідея, пане Бублик! О, саме тому пропоную увіковічнити ваше прізвище як подяку за вагомий внесок у розвиток міста, — задоволено мовив мер.

Наступного дня все місто знову перебивало таблички. 

Полунична — Котлетна стала Бубликовою, Абрикосова — Шашлична — Хлібною, Виноградна — Шаурмовська — Вафельною, Персикова — Пюрешна — Багетною, а Яблуневська — Курогрильова — Пиріжковою.

Стук молотків лунав звідусіль, а мешканці плуталися в нових назвах і постійно ходили не туди.

Щасливий мер уже з самого ранку вирішив прогулятися містом. У маленькій столовій на вулиці Бубликовій, 25 хазяйки поралися й подавали смачні обіди.

— Що у вас смачненького, пані Тамаро? — запитав мер.

— Та як завжди. Окрім котлет, звісно.

— А що подаєте до пюре?

— Маленькі кульки з фаршу, обсмажені на пательні.

Куропась замислився.

— Чудово. Мені, будь ласка, порцію.

Смачно пообідавши, мер вирішив ще раз обійти містечко — перевірити, чи все працює так, як він задумав. 

Сонечко приємно гріло, а легкий морський вітерець обвівав ріденьке волосся Григорія Марковича. Він повільно крокував та вітався з кожним мешканцем — зупинявся, кивав головою, інколи навіть усміхався. 

Агрійці чемно відповідали на привітання, цікавилися його здоров’ячком і запитували, чи не планується перейменування площі. 

Куропась слухав уважно, загадково мовчав і лише поправляв вуса, наче ще не вирішив, але вже щось замислив.

На розі Пиріжкової та Багетної він раптом побачив жінку, що бігла. За нею — ще дві. Потім ще.

Аж поки з десяток людей не підбігли просто до мера.

— Вкрали! — крикнула жінка, переводячи подих.

— Що цього разу? — у Куропася похололо в животі.