Яблучний переполох

Все почалося з приїзду лікаря. Він прибув із Поріжжя на запрошення самого мера, щоб працювати в місцевій лікарні. Хоч в Агрії й не хворіли, але лікар усе одно мав бути «на всяк випадок», як любив казати Куропась.

Дістатися до Агрії було нескладно. 

До міста вела вузька стежка, що в’юнилася серед пишного степу. Отак рано-вранці лікар Бондаренко на хиткому возі повільно заїхав до містечка.

Він неспішно звернув на головну вулицю, де стояли невеликі затишні хатки. Хвіртки в більшості дворів були прочинені. То Кубик, то Тузик весело вискакували на дорогу, гавкали й махали хвостами. Коти ліниво грілися на сонці, розтягнувшись на порогах.

Валерій Іванович і сам втомлено позіхнув та зупинив коня біля поліційного відділку — адже за правилами кожен прибулий мав одразу зареєструватися.

Семен Хропач — головний слідчий і єдиний представник закону зразкового міста Агрія, де ніколи не траплялися злочини, — уже чекав у кабінеті. Він ретельно слідкував за життям мешканців та занотовував навіть найменші порушення порядку.

— Аби запобігти злочинам! — казав він. — Бо все починається з малого!

Щоранку Семен записував у зошит події за минулу добу. Ось і тепер:

«Двадцять восьме квітня. Тамара Балабуха, продавчиня в їдальні, заснула за прилавком на десять хвилин під час обіду».

Дописавши, Хропач повільно підвів голову й побачив високого, немолодого чоловіка в окулярах і з потертою валізою. Він насупив брови й уважно оглянув гостя.

— Сідайте. Ім’я, прізвище, фах та уміння! — сухо сказав він.

— Валерій Іванович Бондаренко. Кх… Лікар. Швидко і безпомилково ставлю діагнози, — відповів прибулий.

Семен знову оглянув його, дістав із шухляди пошарпану книжку й записав: «Безпомилково ставлю діагнози».

— Угу… зрозуміло. Хоча дивно — буркнув він. 

— Безпомилково, значить?

— Без-по-мил-ко-во. Усе вірно. А яке ваше уміння, якщо не секрет?

Хропач насупився ще більше.

— Моє уміння — підозрілість і пильність.

Він поклав книгу назад у шухляду й провів лікаря до дверей.

— Поки відпочиньте з дороги! І сходіть на набережну! Обов’язково! — буркнув Хропач.

На набережній завжди було багато людей. Рибалки сонно сиділи з вудками. Діти кидали камінці у воду. Хтось купався, хтось засмагав.На центральній площі працював ярмарок, де продавали сиру, в’ялену й копчену рибу.

Що найбільше здивувало — це залізниця через усю центральну площу.

Лікар неспішно прогулювався та розглядав місто, аж раптом помітив захеканого хлопця. Той намагався відкашлятися й не випускав із руки надкушене яблуко.

Навколо вже юрбилися люди і жваво щось гомоніли.

Валерій Іванович пробрався через натовп та легенько поплескав хлопця по спині. Тому стало легше, і всі нарешті видихнули.

«Як вчасно я завітав до міста», — подумав лікар.

Та не все було так добре — новини до мера долетіли швидше, ніж йому хотілося.

Вже наступного ранку Григорій Маркович  забрав «Агрійський вісник» у поштаря, узяв  улюблене куряче стегно і всівся у крісло. 

Розгорнув газету — і завмер.

На першій сторінці було написано:

«НАДЗВИЧАЙНА ПОДІЯ»

Куропась аж виплюнув шматок м’яса.

— Що за нісенітниця… — пробурмотів він.

У місті Агрія все мало бути як слід.

Мер насупив брови, згорнув газету й схопив телефон. Він почав набирати номер головного слідчого.

Семен Хропач, дужий і широкоплечий, на відміну від Григорія Марковича, ніколи не поспішав прокидатися й залюбки спав аж до одинадцятої. Та різкий дзвінок телефону змусив його підскочити так раптово, що він ледь не гепнувся з ліжка.

— Алло… — сонно озвався він, позіхаючи й намагаючись розплющити очі.

Куропась говорив швидко й різко, Хропач слухав мовчки, а потім зітхнув.

— Усе під контролем, — відповів Семен. — Газети, як завжди, перебільшують.

Виявилося, що потерпілий — Іван Багнюк, який мешкав на Яблуневській, 10 — вдавився яблуком та захекався. А все тому, що він умів вирощувати плодові дерева всього за п’ять–сім днів і так поспішав скуштувати новий урожай, що жував занадто швидко. 

Куропась поклав слухавку.

Цілий день він не міг заспокоїтися. Ходив із одного кутка в інший, зупинявся, знову ходив і думав. Йому зовсім не подобалося, що мешканці Агрії давилися яблуками.

Зупинившись на мить біля столу, Куропась подивився на купку яблук.

— Яблука… — крізь зуби процідив він.

Він кинувся до робочого столу, схилився над паперами й почав швидко щось записувати, час від часу витираючи піт із чола. Зробивши глибокий вдих, мер повільно випрямився й дуже гордовито потягнувся до слухавки.