Минуло багато років.
Листопад став сивим, як старий мудрець.
У хатині біля лісу горів камін, і полум’я відбивалося в очах старої жінки. Навколо неї сиділи підлітки, загорнуті в ковдри, слухали, не дихаючи.
— І отак вони зникли, — промовила бабуся. — Ніхто більше не бачив ні Ерейри, ні Фіана. Але щоосені, коли перший вітер проходить крізь місто, люди кажуть: у повітрі чути шелест двох листків — золотого і срібного.
— А це правда? — спитала дівчинка з косами.
Бабуся всміхнулася, глянула у вогонь.
— Правда чи легенда — хто знає? Та кожна легенда колись була чиєюсь правдою.
Полум’я тріснуло, й на мить здалося, що в ньому промайнуло щось схоже на дві постаті, що тримаються за руки.
“Містикс живе у тих, хто вірить.
І, може, саме цієї ночі Бог листопаду обере когось із вас...”
Вітер торкнувся вікна.
І за ним, у темряві, закружляли два листки — золотий і срібний,
повільно, ніжно, ніби хтось невидимий проводжав їх додому.
А може, то просто осінь.
А може — Містикс.
#1877 в Фентезі
#456 в Міське фентезі
#639 в Молодіжна проза
#168 в Підліткова проза
Відредаговано: 09.11.2025