✨ Кохання ✨

На обрії повільно з’явилося світло — спершу м’яке, як подих, потім сильніше, аж місто почало мерехтіти.
Містикс переливався, мов розплавлений бурштин, — його вулиці текли світлом, а будинки розчинялися в ньому, немов у золотій хвилі. Повітря дзвеніло від тиші, від чогось великого, що наближалося.

Попереду простягався міст — витканий із туману. Він здавався крихким, але кожен подих робив його щільнішим, реальнішим. За мостом виднівся інший світ: звичайне небо з хмарами, дерева, зелений парк, у якому чути було щебет птахів. Там панувала простота, життя, рух.
А за спиною — залишався Містикс. Безмовний, прекрасний, нескінченний. Вічність, що спокушала тишею, теплом і тим спокоєм, який не хочеться залишати.

Фіан стояв, не зводячи погляду з мосту. Його обличчя освітлювало бурштинове сяйво, і в очах відбивалося місто, яке було частиною нього самого.
— Якщо ми підемо, — тихо промовив він, — місто забудеться.
Його голос прозвучав так, ніби сам Містикс слухав.

Ерейра вдихнула — повільно, немов хотіла запам’ятати це повітря, це світло, цей спокій.
— Може, — сказала вона м’яко. — Але кохання не забуває. Воно просто змінює форму.
У її голосі було щось ніжне й тверде водночас — як рішення, прийняте серцем.

— І все ж... — Фіан на мить заплющив очі. — Я б залишився.
— А я — ні, — відповіла вона, дивлячись кудись за обрій. — Бо навіть краса втрачає сенс без руху.

Між ними зависла пауза. Повітря затремтіло, ніби світ вагався разом із ними.
Він глянув на неї — у її очах відбивалося світло Містиксу, тепле, живе, невловиме. І в ту мить він зрозумів: місто може зникнути, але не те, що було між ними.

— Тоді я йду з тобою, — прошепотів він.

Вони ступили на міст. Туман м’яко піднявся, обійняв їх, торкнувся облич, мов спогад. Крок, ще один — і світ навколо став золотим, сповненим сяйва й спокою.
Міст позаду повільно розчинявся, як сон, що не хоче бути забутим.

А коли все зникло — залишилася лише тиша.
Та тиша не була пустою. Вона звучала — як дихання нового світу.