✨ Містикс ✨

Вони йшли далі, і з кожним кроком Містикс ніби дихав — повільно, глибоко, як живе створіння.
Будинки, що щойно стояли поруч, відступали, поступаючись місцем вузьким вуличкам, які світилися м’яким світлом. Те світло не мало джерела — воно просто було, розчинене в повітрі, тепле й лагідне, як дотик спогаду.

Повітря густішало, а тіні ставали прозорими. Здавалося, що вони йдуть не містом, а власними думками — між страхом і вірою, між тим, ким були, і ким могли стати.
Кожен їхній крок лунав у дивному відлунні — не одне, а два, три відлуння, ніби хтось ішов поруч, невидимий, повторюючи за ними рухи.

Фіан посміхався — його очі світилися відблиском дитячої віри, тієї, яку він давно втратив.
— Якщо це сон, я не хочу прокидатися, — сказав він, і його голос відбився у тумані, ставши м’якшим, ніж був.
— Може, це не сон, а пам’ять, — відповіла вона, і її слова злилися з шелестом вітру.

Раптом усе стихло.
Навіть вітер зупинився, і повітря стало густим, як вода.
Світ навколо повільно розчинився, немов фарба на мокрому полотні: ліхтарі потьмяніли, вулиці розтяглися вдалечінь, а звук власного дихання став єдиним, що залишився.

Туман виповз із-за кутів, зійшов із дахів, обійняв їх. Він рухався, як живий, тихо, впевнено, поки не вкрив усе — землю, небо, обличчя, навіть думки.

Ерейра простягнула руку, шукаючи Фіана, і на мить її пальці торкнулися його долоні.
Тоді — подув вітру. Холодний, але м’який, як подих сну.
І все зникло.

Туман став непрозорим, білим, як світанок.
І коли він трохи розвіявся, їх уже не було разом.