✨ Місто ✨

Місто лежало перед ними, немов видіння, соткане з туману, світла й спогадів.
У повітрі стояв легкий аромат вогкості та старих книг, а десь у глибині лунав гул — не схожий на шум, радше на подих міста, що жило поза часом.

Вулиці були вузькі, вимощені гладким каменем, який відблискував під ногами, мов вода під місяцем. Камені світилися м’яким сріблом — ніби всередині кожного хтось запалив маленьку душу.
Ліхтарі стояли нерівно, трохи похилені, вкриті тонким шаром роси. Їхнє світло не різало темряву, а лагідно перепліталося з нею, створюючи золотавий серпанок, у якому навіть тіні здавалися теплими.

Будинки тягнулися вгору, старовинні, з гострими дахами та витонченими віконницями. Деякі були обплетені плющем, що світився зеленим відтінком, інші мали флюгери у формі птахів, які рухалися від найменшого подиху вітру.
Крізь вітражні вікна мерехтіло щось схоже на вогні — не свічки, а спогади, що жили всередині. Інколи здавалось, що там хтось є, але коли придивлявся — кімнати були порожні.

Вузькі арки з’єднували будинки, створюючи переходи, що вели до невидимих двориків. Там, де світло ліхтарів не сягало, стояли кам’яні статуї — людей, птахів, істот, схожих на мрії. Вони дивилися просто перед собою, але їхні очі блищали, ніби бачили більше, ніж могли сказати.

На дахах сиділи чорні коти з очима, як бурштин, і дивилися вниз, не кліпаючи. Вітер проходив між провулками, торкаючись металевих вивісок, і ті мелодійно дзвеніли — у кожного будинку свій звук, як у музичних інструментів.

У центрі міста височіла стара вежа — її шпиль губився у тумані. На ній били годинники, але стрілки не рухались. Кажуть, у Містиксі час зупиняється не тому, що не може йти далі, а тому, що тут він уже не потрібен.

Над містом літали пташки з прозорими крилами, схожими на шматочки скла. Вони не співали, лише тихо дзижчали, немов носили новини між будинками.
І все це разом створювало дивне відчуття — спокійне й тривожне водночас.
Місто було живе, але ніби дихало сном.
Світло тут не освітлювало, а пригортало; темрява не лякала, а приймала.

І хто б не дивився на Містикс — завжди здавалось, що він дивиться у відповідь.

— Це... — прошепотіла Ерейра.
— Містикс, — відповів Фіан. — Ми справді тут...

Вони рушили вперед. Їхні кроки лунали тихо, ніби місто слухало.
У повітрі пахло осінніми яблуками, м’ятою й далеким дощем.
Десь високо у вікнах миготіли тіні, а вдалині чувся шелест — мов голос, що співає без слів.

На площі, де збирався туман, стояв фонтан. У ньому не було води, лише листя — золотисте, червоне, бурштинове — і все воно мерехтіло. На камені, біля основи, були вирізьблені слова:

“Містикс приймає лише тих, хто пам’ятає, що серце — це не місце для страху.”