Наважитися бути (есе)

Я втомилася бути! Бути мамою для своїх дітей, для чоловіка, втомилася бути зручною і віддавати всю себе не отримуючи взамін нічого. Втомилася… Замість щасливої оптимістки — робот. Робот жіночої статі, що виконує певні функції по дому і все тримає в собі. Я зникла. Ні, фізично моє тіло ходить по землі, готує, пере, виховує, але це лиш оболонка. Прагнення бути ідеальною мамою, прекрасною дружиною і паралельно поєднати це з трудоголізмом, витіснили мене саму. Здавалося б, що нічого страшного, таких жінок кожна друга.

Але, якого біса я маю бути не собою? Це моя місія — бути персоналом, що обслуговує? Тобто десь там в невагомості так зійшлися зірки, що з мільйонів сперматозоїдів у яйцеклітину потрапив саме “мій”, для того, щоб я стала затурканою дівицею, що боїться сказати свою думку? Тобто моя мати терпіла токсикоз і болючі перейми, нещадно рвала себе, щоб я не наважувалася мріяти і йшла за кимось, як коза на прив’язі? Е ні, я не для того з’явилася на світ, щоб засунути червоний диплом і мрії про ідеальний відпочинок, подорожі з родиною, власний бізнес і ще купу приємностей, в чорну діру.

Тому, як нормальна сучасна жінка, я почала проходити купу безкоштовних тренінгів “як наплювати на всіх і любити себе”, “як відправити до дідька комплекси”, “полюби своїх тарганів і вони перестануть виїдати твій мозок”. Звісно, ще змушувала всезнаючий інтернет видавати секрети успішних жінок-бізнесвумен-багатодітних матусь. І нічого! Бісова ковінька, нічого не допомагало! Навіть люди з вадами стають успішними, а я, з руками-ногами та головою на плечах, не можу відновити себе, не можу жити в задоволення. Багато розумних слів пролітали повз мене і я не могла зрозуміти чому. Чому в них виходить, а я не можу нарешті полюбити себе, знайти час на відпочинок, на хобі, на те, щоб бути собою. Це ж так просто! Просто сядь на диван і почитай улюблений роман. Але ні, треба ж зробити для сім’ї пиріг зі сльозами єдинорога і драконячими яйцями. З кожним наступним тренінгом я ще більше закопувала себе в яму допоки остаточно не змирилася зі своєю неповноцінністю.

Але наш організм набагато розумніший нас самих і йому плювати на те, що ми собі напридумали. Він чітко знає, що має перебувати в стані рівноваги, гармонії, балансу, називайте, як подобається. І коли я вчергове надивившись крутих інста-блогерок, намагалася зробити своїх дітей вундеркіндами, а вони вкотре розмазували фарби по стінах і розсипали крупи по килиму, організм дав перший попереджувальний сигнал. Як в театрі, знаєте? Дзинь — і я зірвалася на малюках, хоча дісталося навіть чоловіку з котом. Кричала, лупцювала, розганяла всіх і проклинала долю за таких нерозумних дітей (бо в інших у відео нащадки-янголи) і чоловіка, що замість підтримки й обіймів каже “ну то сядь зі мною на диван і дивися телевізор, чого ти напружуєшся”.

Другий дзвіночок пролунав, коли я намагалася показати шефу, яка ідеальна працівниця, взявши на себе проєкт із серії “треба на вчора” з яким почала спати. В прямому сенсі цього слова: або брала завдання додому, або сиділа в офісі до опівночі. Після опівночі із суперпрацівниці я перетворювалася не в Попелюшку, в гарбуз, при чому розчавлений. Дзинь — втома, злість на себе, зневіра у власних силах.

І останнє попередження я отримала, коли зі сльозами на очах і болем в серці вчергове відклала купівлю омріяної сукні. Бо куди ж мені в ній ходити? Бо як я смію витрачати кошти на себе, а не на нову іграшку дитині чи шкарпетки чоловіку? Дзинь — апатія, депресія і повна втрата бажання жити.

Я довго сиділа у ванній, та ні, давайте чесно, я ревіла, як бугай, жаліла себе бідосічку, згадувала, як мріяла одягнути нещасну сукню, піти в кав’ярню, прогулятися містом, щоб зробити тисячу крутих фото для соціальних мереж. Згадувала як вперше тримала на руках своїх крихіток, плакала від щастя й уже тоді любила ті червоні, зморшкуваті личка, мініатюрні ручки, що стискали мої пальці. Думала про палкі обійми коханого до яких останнім часом просто не доживала, падаючи від напруги та втоми. І коли я спустошила себе, викричала, виплескала із себе всі емоції, залишивши в душі “нічого”, виникло дивне запитання “для чого це все? Чому я хочу бути кимось?” Хто змушує мене дивитися на сім’ї блогерок і жити їхнім життям? Хто змушує бути зручною і безвідмовною колегою? Хто вбиває в мою голову, що діти й чоловік мають їсти страви від шеф-кухаря?

Я! Це Я придумала собі безліч завдань і навіть не подумала чи вони необхідні. Перейняти досвід виховання блогерки? А я помітила, що її діти не мого віку, не з таким характером і не в таких умовах живуть? Ні? Звідки я взагалі знаю, що в них все так ідеально? А ще варто було б подумати про те, що тільки мама найкраще розуміє своїх дітей і відчуває їхні бажання, потреби. Про те, що ми з чоловіком найкращі вчителі, бо даруємо їм свою любов, показуємо приклад.

Це Я набирала купу завдань на роботі, не шеф змушував і, до речі, він не обіцяв за це підвищення, то мої фантазії. Тільки я дозволила колегам сісти собі на голову, до мене ж вони якось справлялися. І тільки я щодня ґвалтую свій мозок вигадуванням фантастичних страв. Навіть не подумала запитати, що ж хочуть мої діти. А якби спустилась зі свого Олімпу, то знала б, що яєшня і сосиски — ідеальний сніданок, а марципани — та ще гидота.

І тільки після зриву, після того, як переповнений токсичними, негативними емоціями організм позбувся цього лайна, я зрозуміла — треба просто наважитися бути. Дозволити собі бути. Наказати собі бути щасливою і коханою. Бути такою, як хочеться саме тут і зараз. Не потрібні тренінги й промивання мізків. Потрібно слухати себе. Хочеться вишивати ікони, а завтра одягнути панчохи та відверте декольте? Будь ласка! Хочеться наплювати на те, що вже доросла і купити тільки собі коханій цебро морозива? Так чого ти чекаєш? Не став на собі клеймо. Ти не ідеальна, забудь це недолуге слово, ти — неповторна і маєш повне право на помилки.