Сім "я" за спиною

Анотація

Чи знаєте ви таємниці свого роду? А всіх пра-пра родичів? Ні? Даремно, бо на перший погляд середньостатистичні і нічим не обдаровані члени родини мають найдивніші секрети. А як щодо карми? Теж не ваша тема? Я теж не захоплювалася копирсанням у старих панталонах, особливо чужої родини, а тепер знаю всіх родичів аж до сьомого коліна, своїх та однієї сволоти, яка ледь не зламала мені життя. Хоча… він своє вже отримав… Не знання законів не звільняє від відповідальності, чи не так?

А почалося все однієї літньої ночі. Після божевільного кохання з чоловіком, я впала на подушку і задоволена заснула. Прокинулася від відчуття, що на мене хтось дивиться. Я розплющила очі. Сергій сопів, відвернувшись на бік, котів-собак не тримаємо, в кімнаті повна тиша, але щось не давало спокою. Я байдуже провела сонним поглядом по спальні і затамувала подих - біля вікна стояла чорна постать і дивилася просто на мене. У темряві не було видно очей чи бодай якихось елементів обличчя, але я точно відчувала як це щось дивилося просто на мене і посміхалося. Я заклякла від страху, мізки намагалися усвідомити, що саме бачать, та враз постать кинулася на мене і я щосили закричала, відчувши на собі холодний дотик.

-Аліно, все добре, це сон, чуєш мене? Аліно?

Сон у сні. Важкий, тягучий, із післясмаком страху. З того часу тільки він мені і сниться. Щоночі приходить демон, треба ж дати хоч якусь назву істоті, адже люди бояться невідомого і не вірять у те, чому немає пояснення. А так знаю, що мене зурочили або так перенервувала з цим божевільним темпом сучасного життя, що організм волає про допомогу, підкидаючи у сни жахіття.

Перший тиждень я відмовилась від кави, перейшла на трав'яні чаї і заспокійливі таблетки. Лікарка сказала, що це звична річ для занадто зайнятих людей, тому менше стресу, більше відпочинку. Та на ділі нічого не допомагало. Я ставала знервованою, лякливою і роздратованою. Мене бісило будь-що: стукіт колеги по клавіатурі, мила посмішка якоїсь дівки в бік мого чоловіка, занадто говірка подруга, невчасні повідомлення в мережах… Щоразу мене охоплювала така лють, що хотілось убивати. Якась частина мене тремтіла в солодкому бажанні зробити боляче, вдарити, обізвати. Я хотіла відчути перевагу, домінувати, бачити, як підкорюються всі ті, хто дратує, як дивуються моїй силі і бояться мене, опускають очі і звільняють дорогу.  А потім я ставала рабинею своїх страхів, ховалася у ванній і молилася, щоб не прийшла вона - ніч - частина доби, що поволі вбивала мене, зводила з розуму, змушувала говорити… Говорити з ним… 

"Впусти мене… дай себе…" Чоловічий тихий голос проходить крізь кожну мою клітину і залишає по собі страх. Витираю піт з чола, холодною, мов лід, рукою. Тіло напружене, серце так голосно б'ється об грудну клітину, що здається, я стаю одним єдиним м'язом, який перекачує паніку замість крові. "Впусти… ти моя". "Ні, - кажу пошепки, бо голос сів, - що тобі треба?" А сама задихаюся від своєї сміливості чи не від неї? "Твоя душа...моя душа… Ми будемо допомагати… звільни свої бажання". Спазм у горлі і закладені вуха повідомляють, що розмову завершено.

-Не спати, тільки не спати… Не можна, - я вдихала, ще донедавна такий улюблений, а зараз ненависний, аромат кави.

-Кохана, що ти там бубниш, йдемо в ліжко, - Сергій вийшов із ванної кімнати і заглянув до мене на кухню. - Знову кава? Ти знущаєшся? Пішли вже спати, відкинь ці дурниці. Чи це ти для виду, а сама з кимось переписуєшся, а?

-Ти серйозно? Я вже другий тиждень не сплю через кошмари, боюся навіть на мить заплющувати очі. Чи ти думаєш, що це я так проявляю захват від еротичного сну? Ти ж сам донедавна страждав, невже не розумієш, як мені погано? До речі, як тобі вдалося позбутися кошмарів і безсоння?

-Занурився більше в роботу і на обдумування дурниць не вистачає часу. Сходи тоді до лікаря.

-Здала вже аналізи з усього чого тільки можна, провела УЗД, МРТ і нічого - лікарі кажуть, що я абсолютно здорова. А я здихаюсь, от просто в своєму ж домі. І замість того, щоб підтримати дружину, ти ревнуєш!

Сергій лиш відмахнувся, проте очі чомусь опустив, а я так і заснула на кухні, під ранок. Через тиждень в холодильнику з’явився коньяк, а в мене нетверезий чоловік. На всі мої запитання звучала одна і таж відповідь: “Не твоє діло, не лізь, куди не просять”. Ну я і не лізла, з останніх сил тримала себе в руках, до вчорашнього інциденту. Я, як і останні тижні, намагалася не заснути, коханий довго з кимось розмовляв, тоді сказав, що має термінову зустріч і поїхав. От просто сів у автівку і поїхав, не сказавши навіть куди. Зустріла я його в надзвичайно “гарному” настрої:

-Сергію, нам варто поговорити. Що це за цирк? Куди ти їздив?

-У справах. Аліно, я страшенно втомився і хочу відпочити. Пропоную перенести цю розмову.

-На коли? Негайно розповідай, що відбувається! - мої нерви натягнулися, мов стальні канати і от-от мали луснути, а в душі розливалося солодке тепло від бажання зловити на гарячому, покарати, змусити страждати, як я зараз. Та щось стримувало, підказувало, що це неправильно.

Страшне відчуття, адже моя уява давно намалювала картини покарання за цю божевільну добу, яку провела у невіданні. І найбридкіше, що я прагнула завдати болю, хоч морального, хоч тілесного. Ніколи не помічала за собою стільки агресії і такого приємного тепла від неї. І вперше злякалася своїх бажань, вперше відчула, що мої потаємні, негативні думки можуть втілитися в життя.